11. Заспокоїтись

- Як вона? - запитала Ліна, притуляючись до свого чоловіка, Євгена.

- Температура в нормі. - видихнув з полегшенням Алекс.

Чоловік не хотів залишати Меланку ані на секунду, проте добре знав, що друзі чекатимуть його пояснень у вітальні. До того ж, дівчина ще довго спатиме після такої дози лікарств. 

- Шкода маленьку. - щиро зізнався Себ, потягуючи пиво на канапі. - Вона мила й дуже навіть весела. То що сталось?

Алекс розказав в двох словах про ситуацію Меланії, не даючись в подробиці образ, що летіли з уст Влада в її сторону. Це було зайвим. Друзі уважно вислухали розповідь Алекса й зійшлись на тому, що цей студент Влад неадекватний, а друзі безвідповідальні. 

- То які в тебе плани? - поцікавилась Аріна. - Залишиш її тут?

- Маєш щось проти? - підвів брову Алекс.

- Та ні, просто ми ж її навіть не знаємо. - заломила руки розмальована дівиця, що була відчутно молодша за всіх присутніх. - Та й ми приїхали сюди, щоб провести час разом з друзями. А ти пропав.

- А це нічого, що ми теж пропадаємо? - запитав Женя, вказуючи на себе та дружину. - Це тебе не напрягає?

- Ну це ж інше. - фиркнула Аріна.

- Охолонь, сістер. - кинув Себ. - Ми тому і дружимо, бо кожен вільний робити, що хоче. За драмою йди в компанію до своїх подружечок. Та й відколи тебе цікавить щось більше, ніж селфі і коктейлі?

- Гаразд-гаразд. - закотила очі Аріна.

- Ну от і супер. - плеснув в долоні Себ. - Вона вам сподобається, друзяки. Завтра побачите.

- Це якщо дівчина одужає. - нагадала Ліна.

Ранок для Меланки був важким як ніколи. Голова гуділа, а опухші оченята пекли. Як тільки дівчина розплющила їх, то одразу ж від подиву випрямилась та сіла на ліжку, а тіло віддало слабкістю після гарячки. Вона огледіла розкішну кімнату в світлих тонах і її погляд одразу прикипів до чоловіка в фотелі за круглим столиком. Алекс тримав в руках ноутбук, але вивчаючим поглядом дивився на Меласю. Він встиг досхочу розледіти її, поки дівчина солодко спала в його ліжку. Маленький клубочок під ковдрою і декількома пледами грів його серце. Та Алекс з острахом чекав моменту, коли дівчина прокинеться й тривога та страх знову заполонять її оченята. Він не помилився.

- Алекс? - перше, що від несподіванки промовила розгублена Меланка.

В теплих обіймах ковдри вона зовсім забула про все, що з нею трапилось вчора. Спогади поступово відновлювались в голові, але смутно обривались на моменті, коли її зловила гарячка. Пам’ятала лише гаряче дихання поруч із своїм вухом та голос Алекса. А ще обійми. Він обіймав її?

- Доброго ранку, кошеня. - якомога спокійніше та привітніше посміхнувся Алекс, відкладаючи ноут. - Як твоє самопочуття?

- Я… - Меланка зовсім зніяковіла від такого звернення. - Я добре. Наче.

- Тоді поміряємо температуру і будемо снідати. - Алекс не давав дівчині відкрити рот, щоб знову заговорити про те, що їй потрібно кудись там бігти, їхати додому чи дзвонити друзям. 

Мелася розгублено лежала в ліжку з градусником в роті. Алекс сидів поруч, пристально дивлячись на неї. Хотілось заховатись під ковдру з головою від цього погляду і від всієї ситуації загалом. Температура виявилась в нормі і Алекс повідомив, що через десять хвилин принесуть сніданок. В Меланки був вибір: снідати в ліжку або ж спуститись до вітальні. Вибір впав на останній варіант. 

Алекс дав дівчині час, щоб привести себе до ладу в спокійній обстановці, тобто без його присутності, і пообіцяв, що чекатиме її внизу. Як тільки двері зачинились за Алексом, Меланка підірвалась з ліжка й взялась шукати свої речі. Мобільний був, на диво, виключеним, та дівчина увімкнула його й побачила кільканадцять пропущених дзвінків та повідомлень. Дзвонили та писали всі, хто не хочеш. Найбільше пропущених було від Артура, який строчив повідомлення на кшталт: “Де ти?” та “З тобою все ок?”. Схожі повідомлення були й від Дарини, яку, вочевидь, Артур повідомив про епічне зникнення подруги.

Хоч б як Меланії не хотілось зараз ні з ким говорити, та все ж відписатись було бажаним. Артуру вона написала коротке повідомлення про те, що вона впорядку. Дарина ж таким не вдовольнилась і як тільки Мелася відправила їй сповіщення, подруга одразу передзвонила.

- Де. Ти. Була. - роззлюченим голосом чеканила Дара. 

- Зі мною все гаразд, - говорила Мелася втомленим голосом. - Сталась накладка…

- Пропасти безвісті в невідомому напрямку з незнайомим чоловіком проти ночі та ще й вимкнути мобільний ти називаєш накладкою? - переконати подругу було важко. 

- Послухай, це довга історія і я не маю… - почала Меланка, але подруга беззаперечним тоном обірвала її на півслові.

- Я слухаю.

Хочеш - не хочеш, а Дарині прийшлось переповісти події вчорашнього дня та ще й в деталях. Подруга мовчки слухала і чулось лише періодичне зойкання Вікусі, що теж слухала розмову. 

- Пробач мені, люба. - вкінці кінців сказала Дарина. - Я й не знала, що тобі довелось таке пережити. Артур, звичайно, цього не розповів. Сказав лише, що посварились. Якби ж я знала чим для тебе обернеться ця поїздка, то в житті не стала б переконувати тебе поїхати.

- Все гаразд, дівчата. - заспокоювала подруг Мелася. - Зараз мені краще.

- А як щодо Алекса? - обережно запитала Дара. - Що робитимеш?

- Я не знаю, дівчатка. - Мелася сіла на краєчок ліжка й роздивлялась кімнату. - Він здається адекватним і приємним, та щось мене лякає. Можливо те, що він не приймає заперечень. Або його наполегливість. А ще те, що з якогось дива він так опікується мною. Я не звикла до такого, знаєте. Та й очевидно, що ми з різних світів.

- Він дуже багатий, так? - уточнила Вікуся.

- Ага. - зітхнула Меланка. - І це лише усугубляє ситуацію.

- Ну, навпаки ж. Це добре. - пискнула Віка.

- Господи, Вікусь. - осадила подругу Дара. - Ми не знаємо ані чим він займається точно, ані хто сам по житті. Може він бандит якийсь?