9. Божевілля

Дзвінок від тітки не віщував нічого доброго для Меланки і вона це чудово розуміла. Ще жодного разу її родичка не дзвонила просто так. Сумнівно, що цей дзвінок стане виключенням. Як б дівчині не хотілось проігнорувати його, та краще було знати що задумала тітка цього разу. 

- Алло. - сухо привіталась Меланія. 

- Ну привіт, дорогесенька. - процідив тонкий й фальшиво улесливий голос по ту сторону. - Давно не чулись, так?

- Немало. 

- Щось ти не надто говірка, еге ж? - тітка Неля різала вухо своїм писклявим голосом. - Можливо зайнята триньканням батьківських грошей?

- Не розумію про що ви. - відрубала Меланка.

- Аякже, не розуміє вона. - голос став дратівливим. - Але я не здивована, бо ти майстер прикидатись, як виявилось. Ось і зараз прикидаєшся, що це не ти відпочиваєш на дорогому лижному курорті за гроші, котрі тобі не належать.

- Я перепрошую, та як ви знаєте де я? І про котрі гроші, власне, йде мова? - розмова стала відверто насторожувати Меланку.

- Досить брехати мені! - несподівано крикнула в слухавку роззлючена тітка. - Ми ставились до тебе як до рідної, а ти виявилась невдячною свинею! Так-так, ми з твоєю бабусею все знаємо. На нашу пошту тобі прийшов лист з банку, де лежить рахунок твоїх батьків. Потрібно щось там підписати, та це неважливо. Важливо те, що за всі ці роки ми й гадки не мали, що твої батьки залишили спадок. А ти, маленька злодюжка, вирішила й не розказувати нам. Як зручно, правда ж? А сьогодні я хотіла поглянути в твоє брехливе обличчя, та мені сказали, що ти відпочиваєш в горах. Вже все розтринькала, га?

- По-перше, якщо ви до рідних дітей ставитесь так само, як робили це зі мною, то вас давно пора позбавити батьківських прав. - Меланія не мала більше наміру вислуховувати дикі верески неврівноваженої. - По-друге, рахунок моїх батьків за спадком повністю належить мені. Є законний заповіт. Тому вас це не повинно обходити.

- То он як ти заговорила. - процідила крізь зуби тітка. - Це ми ще побачимо. Не одна ти ховаєш сюрпризи. Але на відміну від мене, тебе немає кому захистити. До скорої зустрічі. 

В слухавці почулись короткі гудки й Мелася безсило гепнулась на ліжко. Тітка була хоч навіженою, та слова на вітер не кидала. Гроші - ось та єдина річ в світі, котру ця жінка по-справжньому любила. І можна було побитись об заклад, що тітка Неля не залишить Меласю з її спадком в спокої. А як же було спокійно всі ці роки…

Та не одна лиш тітка вирішила зіпсувати вечір втомленій дівчині. Через декілька секунд двері кімнати широко розпахнулись і гепнулись об стіну. В проході стояв п’яний та страшенно роззлючений Влад. Позаду нього виднілись розгублені обличчя Артура та Насті. 

- Ти! - крикнув Влад, прямуючи прямісінько на Меланку, що вже встигла зірватись на ноги. - Брудна шльондра! 

- Ей, ти чого? - від несподіванки скрикнула Меланка, дивлячись в, почервоніле від люті, обличчя.

- То як, ти вже дала йому? - Влад явно не чув нікого й нічого навколо. - Він же не бесплатно підвіз тебе, правда? Купилась на дорогу тачку? Я завжди знав, що ти така. Продажна і підла. Тому я й кинув тебе. Але ти, я бачу, довго не сумувала і швидко знайшла собі когось з товстішим гаманцем.

Влад невпинно насувався на Меланію, попутно обливаючи всіма звинуваченнями, які приходили в його затуманену злістю й алкоголем голову. Дівчина задкувала аж поки не вперлась спиною в стіну. Вона намагалась вставити хоч слово, але Влад безперестанку тарабанив свою мантру. Коли він врешті добрався впритул до дівчини, то боляче притиснув її рукою до стіни. Його очі горіли, наче в скаженого, а з рота бризгала слина. 

- Перестань, Влад! Ти вже зовсім здурів! - крикнув Артур і спробував відірвати хлопця від Меласі.

- Заткнися, чуєш? - Влад однією рукою сильно відштовхнув худорлявого Артура вбік, від чого той вдарився об шафу. - Це моя справа, вам ясно? 

Він виглядав як звір. Мелася від страху втратила дар мови. Вона безуспішно намагалась вирватись, але Влад тільки міцніше притискав її до стіни. Шукати підтримки в друзях було марно. Вони, здавалось, так само боялись скаженого Влада, як і вона сама.

- Ти нікому непотрібна, ясно? - не вгавав Влад. -  Думаєш, ти дуже сильно здалась тому мажорчику? Ха! Ти навіть своїм родичам набридла. Друзям набридла. А йому не була цікавою із самого початку. Те, що в тебе між ногами - ось що його цікавить. На більше ти не здатна. Обідрана сирота, ось хто ти. Але ти забула своє місце. Я тобі покажу його. 

На цих словах Влад сильно гепнув кулаком біля Меланчиного вуха й дівчина від переляку сповзла донизу. Влад, вочевидь, і сам не чекав від себе такого руху, тож на мить він послабив хватку, чим дав змогу дівчині вирватись. Меланка ж, не гаючи жодної секунди, перебігла кімнату й вискочила на вулицю в чому була, боячись погоні Влада. 

Дівчина бігла в легких кросівках й одній лиш кофтині через двір, що неймовірно швидко вкрився новим шаром снігу. Снігопад посилився і Меланка насилу могла бачити куди біжить через рій білих мух. Коли база залишилась позаду, Мелася врешті перестала бігти, але ніяк не могла спинити потік сліз, що рвався назовні. Вона навіть не знала через що плакала: від страху чи від безпомічності. Тремтяча дівчина розгублено стояла на дорозі перед базою й не знала що їй робити. Повернутись назад здавалось божевіллям. Ні, вона більше не повернеться ні за які гроші. З неї досить. Якби лише свої речі забрати. Та не зараз. Зараз там бушував скажений Влад і якщо вона знову попадеться йому на очі, то може вже й не вирватись.

Поруч із темною дорогою виднілась стара будівля, що скидалась на закинутий дерев’яний будинок. При звичайних обставинах нормальна людина обійшла б його стороною, та в той вечір для Меланки було байдуже куди йти, лиш б вкритись від лапатого снігу. Голосно схлипуючи, дівчина піднялась до верхньої сходинки критого ґанку й всілась на ній. Вона закрила обличчя руками й віддалась своїм почуттям, ковтаючи гіркі сльози.