Розділ 25

- Я не знаю як я не це погодилася. Якого біса ми туди йдемо? Ще й цей дощ, замість снігу… – дещо знервовано сказала я, коли ми підходили до кав’ярні.

- Та годі тобі… Я впевнена, що ти хочеш туди піти. І не треба казати, що це не правда. Я знаю, що хочеш.

- Ох… - я різко зупинилася. - Чесно… Хочу. Дуже хочу… Коли я там, таке відчуття, що і Роббі поруч зі мною. Ніби він знову дивиться на мене зі сцени і співає своїм шикарним до мурашок голосом… - сумно, але з посмішкою говорила я.

- От тому то ми туди і йдемо. – сказала вона, а тоді засміялася. – А уяви, ми зараз приходимо, а там знову виступає Роббі.

- Та ну ні! Думаю, в Англії, то вже був останній раз. При чому, взагалі останній раз, коли ми бачилися.

- Ну а раптом… - легко штовхнула вона мене плечем.

- Якщо це справді станеться, то тоді я вже точно повірю у твої слова про долю. Але цього не буде. – твердо сказала я.

- Ну подивимося… - хитро посміхаючись, собі під ніс сказала Саша.

- Що?

- Та в калюжу вступила! Добре, що хоч серветки з собою взяла.

***

«Господи… Все навкруги нагадує про нього.

Про його погляди, голос, типу випадкові дотики.

Пам’ятаю, як в першу нашу зустріч він поцілував мою руку і подарував мені троянду.

Чорт! Як же ж я сумую! І як же ж я хочу ще раз прожити ті дні, але цього разу я би все зробила не так! Напевно…

Кожен раз коли сюди приходжу, дивлюся на ту сцену і боюся, що зараз раптом вийде Роббі. Боюся, але і сподіваюся насправді. Так само як і зараз.

От справді, якщо Еванс сьогодні з’явиться тут, то я вже точно повірю в долю.

Повірю… Але міняти нічого не буду.»

- Я замовила нам круасани і капучіно, якщо ти не проти. – перервала мої роздуми подруга, сідаючи за той самий столик, на проти мене.

- Та ні. Зовсім навпаки. Я хочу востаннє зануритися в цю атмосферу, і відчути, цю деяку ностальгію за тими днями, поки не вийшла заміж. Нехай це буде свого роду прощання з Роббі. – гірко посміхаючись та стримуючи сльози сказала я.

- Ой Аліса… - вона засмучено подивилася на мене. - До речі, раз на те пішло, то на барі мені сказали, що сьогодні має виступати, якийсь супер крутий музикант і піаніст, а от хто саме не відповіли - секрет.

- Ну, хто б там не був би, та я таки впевнена, що це не Еванс.

- Ой, не зарікайся… Після тих декількох випадків, я вже і не здивуюся. – засміялася вона.

- А на котру виступ?

- Через 10-15 хвилин мають починати.

Як же ж я хвилювалася…

Я щиро сумнівалася, що це можливо, але ж все таки боялася, що зараз і справді на сцену вийде він.

І тут, неочікувано, у залі погасло все світло – зовсім все.

Люди почали панікувати, але зі сторони сцени почулася ніжна і гарна мелодія.

- О, Господи… Я впізнаю цю манеру із тисячі… - у мене почало важчати дихання, а руки і ноги стали ватними і не контрольованими.

Сцену освітили прожектори, і всі зааплодували, а я похиливши голову та закривши обличчя руками, до останнього так і не наважувалася повернутися, хоча і так вже знала хто там.

- Та ну… - розкривши рота, сказала Саша.

Прожектори повернулися трохи в зал, так, що було видно перші декілька столиків, серед яких і наш. Як раз у цей момент, я все таки підняла погляд на артиста, який сидів за тим же роялем.

Вираз обличчя піаніста різко змінився з посмішки на шок, і він припинив грати.

«Ну от… Знову…»