Розділ 8

«Ох… Середа.

Не буду брехати, я її дуже чекала.

Пам’ятаю, як минулого року Саша дзвонила і казала, щоб і підібрала собі якийсь гарний образ для зустрічі з ним, а я тоді відповіла, що в цьому немає сенсу, бо він одружений. А для сьогоднішньої поїздки до студії, я ще за два дні до цього почала задумуватися, що я одягну.

Отже, і справді, час перестати себе обманювати… Роббі мені дуже подобається.»

- Ти вже зібралася? – за моєю спиною, у дзеркалі, я побачила Віктора.

- Так. Зараз ще тільки вії підмалюю і все. – я взяла туш, та за хвилину, вже повністю готова, піднялася з-за туалетного столика.

- Оу… Така гарна… - застиг чоловік. – Але чи не занадто це плаття тебе обтягує?

- Ти жартуєш? Я в ньому скільки раз ходила на роботу, і ти і слова не сказав, а тепер воно мене обтягує?

- Та я ж… А не занадто нарядно ти одягнулася?

- Просте, звичайне, однотонне плаття, нічого такого, без прикрас і цього всього. Але мені приємно, що ти мене ревнуєш, але не перегинай. – я підійшла і поцілувала його.

- А може ми трошки запізнимося? – прижавши мене до себе сказав чоловік.

- Я думаю це буде не гарно з нашого боку. Дуже не гарно. Плюс, що буде з моєю зачіскою та макіяжем?

- Ну добре. Ти права. – він відпустив мене. – Тоді виходимо.

- Виходимо.

***

- Добрий ранок! – сказала я коли ми зайшли в студію, де відбувалася репетиція.

- Добрий ранок! – ніби робот, беземоційно сказав Віктор.

- Добрий ранок! – радісно відповів Роббі. – Я дуже радий вас бачити.

- Взаємно. – посміхнулася я.

- Давай я допоможу тобі зняти пальто. – підійшов з-заду Еванс.

- Дякую. – відповіла я.

- Я і сам би допоміг своїй дівчині. – сказав чоловік.

- Віктор… - сердито подивилася я на нього.

- Вибачте. Це в мене просто настрій не дуже…

- Та буває. – мило посміхнувся співак, а тоді все ж допомігши зняти мені верхній одяг, повісив його на вішалку. – Вау… - прозвучало з його губ, коли він повернувся до мене.

- Що? – запитала я.

- Ти дуже гарна. Тобі це плаття дуже личить… - не зводячи з мене погляду сказав музикант.

- Дякую. – відповіла я посміхаючись.

- Якщо вже всі зібралися, то може будемо розпочинати? – досі не в гуморі сказав Віктор.

- Так. І справді. – підтримав Еванс. – А ти Аліса, можеш сісти на он тому диванчику, якщо хочеш.

Розпочалася репетиція.

Концерт планувався не просто як виступ Роббі, а ще й із невеликим оркестром, і це різноманіття музичних інструментів робили його пісні ще більш цікавішими.

А сам музикант як завжди був таким шикарним, хоч цього разу на ньому були звичайні джинси, біла футболка і спортивний светр.

Я знову не могла відвести очей, від нього, хіба що коли він сам переводив погляд на мене. Тоді я почервонівши, вдавала, що розглядаю приміщення. Один раз, він навіть засміявся через це.

А Віктор, своїм поглядом рвав і метав усе навкруги. І я це розумію…

«Я найгірша людина у цілому світі.» - подумки казала я собі, але нічого не могла зробити із собою. Це виходило якось само собою…

- Давайте зробимо невелику перерву. – запропонував згодом Еванс.

Всі підтримали цю ідею, та відклавши свої музичні інструменти, розійшлися хто куди.

- Ну що скажеш? – підійшов до мене Роббі.

- Та це прекрасно! Пісні просто неймовірні і так і викликають новорічний настрій. Все так як я і люблю. Ще б зараз сюди мандарин або якоїсь запашної випічки і кави з корицею… - замріяно говорила я.

- Так давайте тоді сходимо купимо. Все одно треба що-небудь перекусити. – запропонував Еванс.

- Ні. Дякую. Я не голодний. – пробурчав Віктор.

- А я за. Я зголодніла. – сказала я.

- То тоді Віктор нас тут почекає, а ми з тобою прогуляємося.

- Так. Я краще тут посиджу. На вулиці холодно і я не в гуморі, щоб кудись іти.

- Ти впевнений? – запитала я.

- Впевнений. – твердо відповів той.

- Тоді ми скоро повернемося. – сказала я, і поцілувавши його в щоку, взялася одягати пальто.

Згодом я і Роббі вийшли, а Віктор сів на диванчик, а тоді зрозумівши яку помилку він зробив, взявся за голову і сам до себе промовив:

- Ідіот! Для чого я їм дозволив вдвох, на одинці, піти…

***

На вулиці все продовжував іти сніг.

- Гарно сьогодні на вулиці. – сказав Роббі, коли ми вийшли з приміщення.

- Дуже гарно. Так як і завжди зимою. – я оглянулася довкола. - Ніколи не перестану повторювати, що це найдивовижніша і найчарівніша пора року. Можливо, це трохи по дитячому, але, дивлячись на це все, так і хочеться вірити в якось Діда Мороза чи Санта Клауса.