Частина перша. Розділ 1

Я прокинулася чомусь дуже рано, хоча сьогодні був вихідний. Піднялася із свого ліжка й підійшла до вікна, як це робила кожного дня.

Виявилося, ранок сьогодні був не таким як всі інші – на вулиці за ніч випав сніг. Хоч він вже був не перший в цьому році, але його було так багато, що я раділа як п’ятирічна дівчинка.

Зима для мене завжди асоціювалася з якимсь дивом. Ці новорічні свята, сніг, запах та смак мандарин, ялинка, гірлянди, свічки, «Сам у дома» та інші фільми, які є символом цієї неймовірно магічної пори року, яка створює такий настрій своєю таємничою та цікавою атмосферою, що відчуваєш себе маленькою дитинкою, і так і хочеться вірити у якісь дива, здійснення бажань та просто насолоджуватися.

Цей чудесний вигляд зимового пейзажу, подарував мені прекрасний настрій на весь день. Тож під цими враженнями, наповнена натхненням, я вирішила запропонувати подрузі ввечері прогулятися в центрі міста.

О 18.00 ми з нею зустрілися.

На вулицях вже панувала святкова атмосфера. Все сяяло від гірлянд та свічок. Біля невеликих крамничок та кав’ярень пахнуло корицею та кавою, грали новорічні та різдвяні пісні, а люди веселі, з усмішками прогулювалися, так само як і ми, відпочиваючи від тяжких робочих буднів.

- Боже, і все таки, це найпрекрасніша пора року. – із захопленням сказала я подрузі.

- А за два тижні Новий рік, а там і Різдво, і тоді за тобою точно треба буде наглядати. –  сказала Саша.

- Тобто…

- Тобто, щоб в тебе інфаркту не сталося від того захоплення. – засміялася вона.

- От значить як! – вигукнула я, а тоді набравши снігу в руки кинула в подругу.

- Ей… - обурилася вона, а тоді зробила те саме.

От так ми і бігали по площі, кидаючись сніжками, незважаючи на здивовані, деякі по доброму, а деякі ніби проговорюючи: «Ви що, ненормальні?!» погляди прохожих.

- Ну все, досить, досить… - захекуючись сказала, згодом я.

- Згідна. – так само захекано відповіла Саша.

- Треба піти десь погрітися і випити кави. – запропонувала я.

- І тут я теж згідна. До речі, мені одна знайома розповідала про одну дуже атмосферну кав’ярню, тут поблизу. Підемо?

- Підемо.

Кав’ярня називалася «Incredible». Атмосфера в середині і справді заворожувала.

Зала була у коричневих тонах, в деяких місцях із цегляними вставками. По периметру усієї зали стояли дерев’яні столики із м’ягкими диванчиками. В одному із кутів була ялинка. Все було прикрашене ліхтариками, свічками та іншим декором. А який же чудесний аромат стояв у приміщенні: кориця, свіжа випічка і кава.

- Вау… Це прекрасне місце… - захоплено сказала я.

- Так і справді, місце чудове. Давай присядемо за он той столик, що ближче до сцени.

- Давай.

Ми повісили свій верхній одяг на вішалку та попрямували до свого місця.

На сцені, яка насправді була невеликим підвищенням, метушилися декілька людей, щось ставлячи, підключаючи і т.д.

- Схоже ми прийшли дуже вчасно. Зараз буде хтось виступати. – сказала я.

- Ага. І судячи по тому, що там рояль, це буде щось, що знову змусить мене пильно дивитися за тобою. – засміялася Саша.

- Та годі тобі. – посміхнулася я.

До нас підійшов офіціант і приніс меню. Згодом він знову повернувся, щоб взяти замовлення:

- Я буду капучіно і крусан з шоколадом. – відповіла я.

- Мені те саме. – сказала подруга.

За хвилин десять нам вже все принесли.

Ми сиділи із Сашою і розмовляли попиваючи свої напої. Людей було небагато, грала приємна музика, яка розслабляла, поки раптом не затихла, а на сцену вийшов чоловік, років тридцяти, харизматичний, гарний на вроду, зелені очі і чарівна посмішка. Він був одягнений у бежевий костюм (піджак, штани і желетка), білу сорочку та того ж кольору, що і костюм метелик.

- Hi to all! My name is Robbie Evans. I came from England. And today I want to give you a wonderful mood with my songs. I hope you enjoy it. – сказав чоловік.

Я в той момент, щось розповідала Саші, тож не одразу подивилася на сцену, але коли все ж повернула голову, не припиняючи розмову, щоб одним оком глянути на співака, то сама не усвідомлюючи того, вимовила:

- А він симпатичний…

- Що? – перепитала Саша, посміхаючись.

- О Боже, я сказала це в голос? – я почервоніла.

- Ага… - хитро і з насмішкою відповіла вона. -  Я не знала що тобі подобаються старші чоловіки.

- Та чого зразу подобаються… Просто так сказала.

- Ну, ну...

Співак сів за рояль, торкнувся клавіш інструменту, заплющуючи очі.  І от почулися перші звуки, першої пісні. У мене в середині все перевернулося.

- О Боже… Як це гарно… - я обперлася лівим ліктем на столик, і заворожено подивилася на сцену.