Глава 12

Гадаю, що Арсеній випадково взяв мене за руку, бо одразу відпустив. Але яка нині різниця? Він усе пояснив. Перегинав палицю.

Ми підходимо до Максима Клименка. Сьогодні я вперше у реальності бачу цього чоловіка. Він такий самий, як на фото. Доволі високий, має чорне волосся, сині очі, а на тонкому носі сидять прямокутні вузькі окуляри.

Доволі симпатичний чоловік років тридцяти п'яти. Більше нічого сказати не можу.

- Добрий вечір, - говорить Арсеній Вікторович до нього.

- Які люди, - відповідає він. - Приємно тебе бачити та...

Він повертає голову до мене. Оглядає. Кутики тонких вуст чоловіка злегка підіймаються вгору, а також злітають догори темні брови.

- Я, Яніна, - не даю сказати слово босу. - Помічниця Арсенія Вікторовича.

- Невже? Помічниця? Така молода?

У його голосі проскакує сарказм, який мене трішки злить. Розумію, що має на увазі Клименко. Проте він помиляється. Між нами нічого нема, а те, що було, то вже загуло.

- Яніна дуже здібна, - запевняє Арсеній. - Таких ще треба пошукати.

- І де знайшов такий скарб?

- Місця треба знати, - стискує він губи.

Вони дивляться один на одного. Атмосфера між ними дуже напружена. Але чому? Хоча це мене не стосується.

- Добре, що маєш такі, - дивиться на мене Клименко та продовжує. - Гадаю, що нам варто пройти до кабінету, щоб обговорити деталі.

- Було б добре, - звужує очі він.

Ми йдемо до кабінету брюнета, що знаходиться на другому поверсі. Я тягнуся за чоловіками. Не встигаю за ними, адже на підборах, а також нога. Не хочу говорити на лікаря зле, але він виписав вельми слабке знеболювальне. Я нестерпний відчуваю біль.

Хоча намагаюся не думати про це. Перемикаю свою увагу на роботу.

Десь годину тривають переговори. Хоча більше це нагадує переливання води з чашки у стакан. Жодної конкретики. Абсолютно.

Я весь цей час сиджу та просто слухаю їхню розмову. Клименко вихваляє свою продукцію, а Арсеній причіпляється до недоліків.

І лише після годину подібного Клименко каже:

- Ну тоді завтра складемо та підпишемо контракт.

- У мене є готовий, - показує на теку Арсеній.

- Я його перечитаю, але складемо новий.

- Навіть так, - хмикає шеф та різко обертається до мене. - Яніно, йдіть до авто. Я буду через п'ять хвилин.

Корюся. Встаю, прощаюся з Клименком та повільними кроками виходжу з кабінету. Тільки я зачиняю двері, то натикаюся на якусь руду жінку. Вона запитує:

- Їм ще довго?

- Гадаю, що ні. Десь хвилин п'ять.

Незнайомка хмикає. Поправляє рукою густе волосся та зникає.

Я зі свого боку йду до авто. Мені чомусь дуже сильно не подобається цей Максим. Він... Навіть не знаю, які слова підібрати. Наче солідний чоловік, але щось не так. Моя жіноча інтуїція кричить, що він підле мурло. А якщо брати до уваги його розмову з Арсенієм, то щось взагалі все нечисто.

На вулиці панує теплий вечір. Більше немає спекотного повітря. Воно стало приємним. Ковзає по шкірі, мов оксамит. Я йду. Волосся розвіює вітер. На душі лежить дивний осад. Не знаю від чого він виникає, але хочеться його скоріше позбутися.

Задираю голову. Мерехтять зорі. Вони дуже гарні. Просто неймовірні. Вічно б дивилася на таке.

- Їдьмо, - нізвідки з'являється Арсеній Вікторович.

- Угу, - опускаю голову.

Ми йдемо разом до авто. Бос спокійний, а мені тривожно:

- Не знаю чому, але цей Клименко підозрілий. Він мені не подобається, - кажу шефу свої думки.

- Яніно, бізнес дуже жорстка штука, - відчиняє він мені двері, щоб я сіла. - Інколи доводиться співпрацювати з людьми, які не подобаються.

- Це сумно, - відповідаю я, а коли він опиняється біля мене, то продовжую. - Але чому він забракував наш договір? Що йому не так?

Яровий відкидається на спинку сидіння та повертає до мене голову. Огортає поглядом та каже:

- Бо нікому не можна довіряти.

Я не відповідаю. Сідаю рівно та пристібаюся, а бос тим часом повільно рушає.

Десь біля дванадцятої ми приїжджаємо до готелю. На вулиці нікого, а тим паче всередині. На рецепції тільки сидить дівчина, яка бажає нам гарних снів. Ми у відповідь говоримо те саме.

Далі заходимо в знайомий ліфт. Я відчуваю знесилення та сонливість. Сьогоднішній день витягнув із мене всі сили.

- Яніно, - раптово роздається голос шефа.

Я повертаю до нього голову. Яровий проникливо позирає на мене.

- Що? - запитую я та схоплюю, що щось не так.

- Для чого ви це робите?

- Що роблю? - тріпочу віями та дійсно не розумію, що таке лихе вчинила чи вчиняю.