Глава 11

Лише через пів години нога перестає боліти. Я весь цей час думаю над словами Арсенія Вікторовича. Він сказав усе забути. Але як? Це буде дуже важко.

Я сумно випускаю повітря з легень та дивлюся у вікно. Море. Неймовірний краєвид розгортається перед очима, але від нього не стає краще. Серце роздирає сум.

Підіймаюся на ноги та йду до ванної кімнати. Повільно відчиняю двері. Яровий сидить за ноутбуком. На мить, відриває очі в мою сторону, а далі повертається до роботи.

Я проходжу біля нього. Намагаюся робити кроки якомога тихіше. Не хочу, щоб він мене помічав.

Далі закриваюся у ванній, де вмиваю обличчя та помічаю, що мої очі заплакані. Це не дивно. Тридцять хвилин ріки бурхливі пускала. Але нічого - до восьмої пройде. Треба думати про інше. І про що?

Усміхаюся від того, що це не реально. Як можу у голові тримати щось інше після того, що сталося? Ніяк! Але треба…

Так само тихо виходжу з ванної та зникаю за дверима своєї кімнати, де можу дихати спокійно. Адже тут не чую його парфуми та п’янку присутність.

Витягаю із пакета сукню та розкладаю її на ліжку. У нього є смак. Вона дуже гарна та підходить мені. І як так зумів? Має досвід у цій справі?
Хмикаю. Навіть не хочу думати звідки він взявся у нього...

Я за весь час роботи жодного разу не чула гучних пліток про його особисте життя. Говорили деякі речі…

Але з одного боку коли йому розважатися з дівчатами? У нього жахливий графік. Він навіть на вихідних працює - зазвичай на ці дні планує зустрічі.

Проте це не моя справа. Досить, Яніно, метикувати про це.

Я витягую з валізи косметичку та починаю приводити себе до ладу. Спочатку крем для обличчя, далі тональник, а там...

Задумуюся. А якщо сьогодні намалювати стрілки? Звісно я давно не робила подібний макіяж, але ризикну.

Виймаю кісточку та відкриваю гелеву підводку. Починаю гратися у художника. Дуже переживаю, що не вийде, але коли стається перший рух, то це відчуття десь зникає. За десять хвилин вони готові. Любуюся сама на себе у дзеркало. І чому раніше їх не робила? Вони мені личать. Форма очей дозволяє їх малювати.

Далі наношу чорну туш - очі стають хижими. Дуже незвично бачити себе у такому образі. Він перетворює мене на «вампдівчину». Усміхаюся.
На кінець підвожу брови та все. З обличчям завершено. Тепер переходжу до голови, але тут все простіше. Волосся хай буде розпущеним. Робити зачіску нема часу, адже до виходу залишається пів години. Тому лише розчісую гребінцем.

Одягаю на себе чорний комплект білизни, який, на щастя, взяла та переходжу до сукні. Тут застигаю та починаю подумки лаятися. Не вірю, що... Чортівня!

Коли робила макіяж, то випадково тюбик із тональним кремом впав на сукню та залишив слід. А все через те, що не закрила його!

Кидаюся до сумки. Бігцем шукаю вологі серветки. Знайшла. Починаю витирати світлу пляму, але дурне діло.

Мене охоплює паніка. Я хапаю телефон та починаю нервово писати Олі.

- Чим вивести тоналку зі сукні???

Подруга відписує одразу.

- Пранням. А що сталося? Ти вже в Одесі? Що там твій спекотний бос?

- Зараз не до нього! Я заляпала сукню кремом, а мені її одягати та йти через п'ять хвилин, - швидко друкую я.

- Спробуй витерти серветкою.

- Вийшло лише гірше, - надсилаю фото подрузі.

- Зараза. Ще і на чорному. Щось я не пам'ятаю у тебе такої сукні. У тебе є якась інша?

Я читаю відповідь подруги та дивлюся на пакет, де лежить перша спроба шефа. Негативно хитаю головою. Не одягну ту сукню... Але перевожу погляд на коліно. Зараза. Іншого слова не знаходжу, а тут стук у двері та голос Арсенія.

- Яніно, ви готові? Треба вже виходити.

- Хвилину! - відчуваю паніку, а тут ще повідомлення від Олі:

- Яніно?

- Та є, - швидко відписую я та неохоче тягнуся до пакета.

Вибору нема. Показувати коліно я не можу, а тому через силу виймаю сукню. Як я ж не волію її одягати. Кривлюся. Скидаю бюстгальтер, бо він зайвий, та заплигую у розкішне вбрання зі шовку.

Дивлюся у дзеркало. Гарно, але дуже відверто, а ще стрілки на очах. Звісно не виглядаю, як розпусна дівчина, але такий образ мені чужий

- Яніно, час йти! - роздається голос шефа за дверима. У словах Арсенія проскакує легка роздратованість.

- Виходжу, - одягаю я туфлі. На щастя, нога влізає без проблем. Хапаю чорний клатч та за мить постаю перед Яровим у всій красі.

Він стоїть прямо за дверима. Наші очі перетинаються. Відчуваю їхній солодкий студінь.

- Тепер розумію чого так довго, - кажуть вуста Арсенія Вікторовича. - У вас гарний макіяж та...

Його погляд ковзає донизу. Бачить сукню. Я на мить перестаю дихати. Боязко та соромно, що аж коліна тремтять.

Десь секунд десять дивиться на вбрання. Його вуста зімкнуті, а обличчя напружене. Про що він думає?