Глава 10

Виходжу до Арсенія Вікторовича. Він весь у роботі. Щось друкує та пильно дивиться у монітор.

Повільно підходжу до нього. Біль у нозі ще тримається. Варто було випити таблетку раніше.

- Сідайте, - не відривається бос від роботи.

Я біля нього. Складаю руки на колінах та чекаю, поки він вкаже на мою помилку. Одночасно спостерігаю за ним, а скоріше за пальцями. Він неймовірно швидко друкує. Ще ніколи не бачила такого.

Десь хвилину очікую, а далі Яровий вказує на мою неточність. За яку мені стало вельми соромно. Коли я складала договір, то через неуважність викинула одне речення. І як я могла таке тоді допустити?

- Вибачте, я не знаю, як так сталося, - говорю йому. - Мені дуже прикро, що таке втнула...

- Яніно, не переймайтеся так. Гірше було, якби не побачив. Тому все добре.

- Я не мала такого вчинити. Завжди все перевіряю, а тут. Мені аж соромно за це.

Дійсно відчуваю подібне, адже завжди все роблю ідеально, а тут. Жах… Цілковитий.

- За це вам точно не має бути соромно, - закриває ноутбук Яровий та робить дивну паузу, але далі продовжує. - Вам, мабуть, треба піти у відпустку. Ви ж уже рік працюєте. Вірно?

- Так, - киваю головою.

- Ну тоді, як приїдемо, то вам варто буде подумати над цим. Вам треба відпочити.

Я мовчу. Не знаходжу слів, бо їх нема. Просто прикро, що таке начудила з документами. Настільки пригнічена, що тільки через хвилину відчуваю, що він на мене дивиться.

Переводжу очі на нього, і Арсеній Вікторович говорить:

- Не варто так перейматися. Усі роблять помилки.

- Я не мала такого допустити, - стою на своєму. - Усе мала тримати під контролем, а не...

Махаю рукою. Набігають сльози. Щось сьогодні мої нерви не справляються з емоціями.

- Яніно, це життя, а останнє не можна чітко контролювати. Інколи деякі події стаються, бо так виходить. Тому витріть сльози та йдіть відпочивати.

- Я не плачу.

- Не обманюйте.

- Не обманюю.

Яровий повертає моє обличчя до себе. Цей чоловік абсолютно спокійний. Його неймовірно гарні сірі очі випромінюють гармонію.

- А це, що таке? - питає він, а по моїх щоках біжать солоні каплі.

- Нічого, - витираю їх рукою. - Тепер точно нічого.

Він німує. Досі відчуваю його руку. Хочу, щоб поцілував. Таке божевільне почуття породжує його тепло, від якого б’є електричними імпульсами.

Я нахиляюся до нього. Він мене не зупиняє, але коли між нами залишається сантиметр, то чую:

- Досить помилок.

- Але… - відчуваю цілковите розгублення.

- Яніно, забуть все. Погралися та досить. Моя поведінка щодо тебе була неприйнятною. Перегнав палицю. Нині розумію це.

Я відчуваю шок від цих слів. Цілковитий.

- Тому працюємо далі, а це викидаємо зі спогадів. Ти згодна?

- Як скажеш, - дивлюся на шефа. - Ну тобто, як скажете.

- Це чудово, - відпускає він мене. - Як ваша нога? Уже краще.

Питає за ногу. Секунду тому обговорювали дещо важливе, а тут.

- Таблетки випила, але болить, - кажу чисту правду. - Сподіваюся, що до вечора пройде.

Яровий підіймається та встає біля вікна. Має суворий та холодний вигляд.

- Я також сподіваюся.

- Якщо захід на дев'яту, то о котрій ми маємо вийти?

- О восьмій. Будинок потенційного партнера знаходиться за містом - їхати десь п'ятдесят хвилин.

- Я зрозуміла, - також підводжуся. - Можу йти до себе?

- Так, відпочивайте, - пронизує його голос холодом.

Я зникаю за дверима. У голові дзвонять слова:

- Яніно, забуть все.

І як це зробити? Я його кохаю. Це йому просто таке сказати та забути, але не мені! У мене до нього неймовірно сильні почуття, а Арсеній...

Відчуваю цілковитий сум. Але добре, що хоч пояснив, що відбувалося. Шкода, що для нього це була гра…

Від гіркоти хочеться заплакати, але нема коли. Годинник показує шосту годину вечора. Треба привести себе в порядок. Зробити макіяж та гарно вкласти волосся.