Глава 9

Я тріпочу своїми віями, а під шкірою біжать колючки. Це дуже неочікувано та якось незручно. Не знаю, що відповісти. Мозок нічого не видає путнього, а на додачу жахливо палить сонце. Воно залазить своїми яскравими проміннями мені в очі, та змушує зіщулювати їх.

- На щастя, у номері дві кімнати, а тому ніхто нікому не буде заважати, - продовжує бос. - Проте обслуговування жахливе.

- Саме це вас і розізлило? - нарешті заходить сонце за хмару, та я відкриваю свій погляд на Арсенія Вікторовича, який дивує своєю спокійністю. Наче не цілувалися годину тому. Цей чоловік цілковита загадка.

- Так. Не люблю коли, хтось погано виконує роботу. Ви це знаєте, Яніно.

Ліниво киваю головою.

- Я сподіваюся, що вас не сильно обурює те, що нам доведеться ділити один номер? Це лише на одну ніч.

Чи не обурює мене? Не знаю. Скоріше викликає маленький страх та ейфорію. Якось дуже близько будемо одне до одного. Невже доля нас у черговий раз зводить? Натякає на щось більше?

- Такі обставини, - стискаю плечима.

- Це добре, що вас сильно не гнітить. Тоді ходімо в номер. Треба щось пообідати, бо морю вас голодом - занадто легкі.

Занадто легкі... Комплімент? Це звертає увагу на те, що ніс мене на руках? Чи просто сказав? А може мені не варто придиратися до слів та шукати таємний сенс?

- Моя вага у нормі, - відповідаю я та відчуваю, що до ноги повертається біль. Якийсь слабкий мені вкололи препарат.

Яровий нічого не каже у відповідь.

Ми заходимо до номера. Тут все вражає розкішшю. Дизайн неймовірний - вишуканий мінімалізм.

Я одразу скидаю босоніжки та підходжу до вікна. Вид неймовірний. Відкривається на блакитне море. Навіть хочу сфотографувати таку красу, але телефон у сумці, що висить на вішаку, а йти до нього не хочу. Нині зайвий крок для мене, то сильне випробування.

Тому дивлюся цю на красу своїми очима та насолоджуюся.

- У спальні є балкон - так краще, - помічає шеф мою прикутість до вікна.

- І тут гарно, - продовжую позирати на море.

- Яніно, можете поки розкласти свої речі у спальні, а я буду тут, - стоїть він біля мене.

- Ви будете спати на дивані? - перевожу очі з однієї втіхи на іншу. - Вам буде незручно. Давайте, я краще на ньому переночую.

Він злегка підіймає брови. Дивується? Плутає…

- Ця кімната прохідна. Не хочу вас турбувати своїми переміщеннями. Ще зайду коли ви переодягаєтеся. Поставлю у незручне положення. Не хочу, щоб ви потім відчували себе ніяково.

А він знає, що вже чимало разів ставив мене в таке положення? Після того, що було, то побачити, що я одягаю сукню чи штани - нічого.

- Як скажете, - погоджуюсь я. - І справді - не хочу знову ніяковіти.

- Знову? - усміхається Арсеній Вікторович.

- Так, - підтверджую я та дивуюсь, що знайшла у собі на це сміливість.

-  І коли це було?

- А ви хіба не розумієте? - ледве стою на ногах.

Яровий нахабно заглядає мені в очі. Чоловік усе розуміє. Він хитро усміхається, але не відповідає. Грається зі мною. Нахаба! Я ледве не падаю перед ним, а він! Так не можна! Для мене кожний його рух щось значить, а бос…Його поведінка ображає мене до глибини серця!

- Поясніть, Яніно, - чую грайливий голос шефа.

- Не важливо, - йду до спальні, де виходжу на балкон. Тут справді вид кращий, а також вільно дихати.

Через хвилин десять повертаюся до кімнати. Біля ліжка стоїть моя валіза, а на сірому покривалі лежить пакет із ліками.

Я сумно зітхаю. Усе якось складно. Дуже. Не розумію, що відбувається зі мною. Тому затуляю руками обличчя. Думаю.

Чітко розумію, що шеф проявляє до мене нездорову цікавість. Він ніколи в житті зі мною так не поводився.

Але що мені робити з цією увагою? Почати гратися з ним? Проте куди ці ігри доведуть? Не знаю. Мабуть, що до цього ліжка…

Усміхаюся. Либонь, багато собі фантазую. А якщо ні! А якщо тим поцілунком розрухала у ньому щось до мене? Таке може бути? Складно... Дуже складно. А його поцілунок біля лікарні? Що він виражав? Чи просто поцілунок?

Роздається звук у двері, а далі вони відкриваються. Арсеній зайшов до моєї кімнати. Він уже змінив одяг - світлі джинси та сіра футболка. Мокре волосся на голові говорить, що він щойно із душу. І коли він встиг там побувати?

- Яніно, ходімо їсти.

- Хвилину, - відповідаю я.

- У вас засмучене обличчя. Щось сталося? Нога розболілася?

- Ні, все добре. Просто втомилася.

Брешу йому. У мене кисле обличчя через його «дорослі забави».

- У вас буде декілька годин, щоб відпочити перед заходом.

- Я маю підготувати документи, які...

- Я сам, - уриває він мене, а далі ховається за дверима.