Глава 7

Я чекаю на боса. Він пішов заносити наші валізи до готелю, на який нині дивлюся. Доволі розкішне місце, яке одним видом кричить, що тут неймовірно дорого. Мені навіть було важко уявити скільки коштує одна ніч у цій будівлі - багато.

Перевожу погляд на коліно. Подряпини не глибокі. За тиждень десь загоються, а ось інша нога... Одним словом "пощастило". Але хто мені винен? Сама відклала будильник та далі продовжила спати. А якби встала вчасно, то нічого б подібного не сталося.

Помічаю боковим зором, що до автівки наближається Арсеній. У нього чомусь нахмурені брови. Невже щось сталося?

Він відчиняє двері та різко сідає. Я дивлюся на нього. Чекаю поки щось скаже, але він мовчить.

Далі заводить двигун та повільно виїжджає зі стоянки. Усі дії робить різко, що мене починає нудити.

- Арсенію Вікторовичу, - починаю говорити невпевнено я. - Щось сталося?

- У цьому готелі працюють жахливі робітники.

- Що вони зробили?

- Потім, - зиркає на мене своїм стальним поглядом, що б'є холодом та одночасно спокусою.- Зараз треба до лікарні. Мене хвилює ваша нога.

- Угу, - опускаю свій погляд. Мені трішки ніяково, що він так зі мною носиться. Я приношу йому тільки халепи. Замість того, щоб відпочити з дороги, то він везе мене до медиків.

Через десять хвилин ми стоїмо біля приватної клініки. Арсеній досі випромінює неймовірну лють. І що ж сталося у готелі?

Він виходить з авто та швидко обходить його, відчиняє мені двері та подає руку. Дуже неочікувано та незвично.

Я кладу свою тендітну руку в його гарячу долонь, яка мене міцно та власно стискає. У цьому рухові відчувається суворість чоловіка, а також його впевненість

- Яніно, ступайте обережно, - тихо говорить він, коли бачить, як я ставлю на асфальт хвору ногу.

Боляче, але терплю. Я вирівнялася. Шеф досі держить мене, а між нами мінімальна відстань. Чую його дихання.

- Зможете йти? - лунає над головою.

- Думаю, що так, - сумніваюся у своїй відповіді.

Починаю рух. Неймовірно боляче. Кожний рух спазмом пробігається тілом. Від цього кривлюся.

Це помічає Арсеній Вікторович, який тримає за плече, щоб я знову не «поцілувала» гарячий асфальт

Але попри все - йду, адже варіантів мало. Мої кроки повільні та дуже невпевнені.
Ми ледве тягнемося. У мене на очах з'являються сльози.

- Так буде простіше, - зненацька схоплює мене на руки бос. Від цього беззвучно скрикую, але не пручаюся.

Він несе мене. Швидко та впевнено. Я дивлюся на нього. Якось страшно. Ця поза нагадує мені той вечір.

Від його рук йдуть слабкі електричні імпульси. Вони змушують моє серце швидко гупати. Не могла подумати, що Арсеній стане діяти саме так.

Знову відчуваю його тепло. Про парфуми не кажу... Це мрія опинитися на руках у чоловіка, якого кохаєш до смерті. Насолоджуюся цим медовим моментом.

Арсеній Вікторович приносить мене до самого кабінету лікаря, а далі я вже з його рук потрапляю до медиків.

Обстеження дає наступне - розтягнула зв'язки на нозі. Ця травма не смертельна, але певний час приноситиме дискомфорт.

Поки лікар виписує список таблеток, то медсестра робить мені укол зі знеболювальним, яке діє фактично одразу. Нога перестає нити та сіпатися. Від полегшення стає простіше дихати. Хоча частина емоцій від іншого.

- Щось серйозне? - питає Яровий, коли ми вийшли з кабінету.

- Ваша дівчина розтягнула зв'язки, - говорить лікар, а я моментально червонію. - Із часом пройде, але нині треба уникати спорт, а щоб не турбували симптоми та все швидше минуло, то ось список ліків.

Арсеній Вікторович похапцем бере папірець із медикаментами. Він читає його, а далі каже:

- Дякую.

Далі ми покидаємо стіни закладу. Я відчуваю збентеження від слів лікаря за «дівчину» та одночасно дивуюся, що шеф так спокійно відреагував.

- Вам уже краще? - питається він.

- Уже хоч можу йти, - відповідаю я.

- Це добре... У вас, сподіваюся, довга вечірня сукня?

- Ні... А що?

Яровий зупиняється. Дивиться на мене, а далі вимовляє:

- Значить зараз поїдемо купляти.

- Що купляти?

- Сукню, - уточнює він. - Я не бажаю, щоб мою помічницю бачили з розбитими колінцями. Але перед цим треба зайти до аптеки.

Я мовчу. А чи був сенс сперечатися? Ні. Тому позитивно махаю головою, а Арсеній Вікторович бере мене за руку зі словами:

- Це щоб ви знову не впали.

Не відповідаю йому. Дивлюся йому в очі, а він у мої. Здається, що між нами проскакують іскри, але далі він відвертає голову, та ми йдемо до авто. Божевілля, яке змушує мою кров швидше дрейфувати організмом.

Йдемо за руки. Я від цього втрачаю голову. Але, на жаль, доходимо до авто, де він мене відпускає та відкриває дверцята. Я сідаю, а він швидко зачиняє мене та вмощується з водійської сторони.