Глава 6

Учора в цей час я стояла біля офісу та боялася зайти. Хиталася біля компанії, ловила зацікавлені погляди працівників, які не розуміли чого я не йду всередину. Деякі навіть питалися, чи щось сталося, а я говорила, що все добре.

Тоді я думала, що Арсеній Вікторович звільнить мене за таке, адже чула, що сталося з минулою помічницею - подейкували, що вона була в нього закохана, і постійно намагалася звабити, а коли стала робити це відкрито, то він викинув її з компанії та взяв мене.

Тому дуже боялася, що мене чекала подібна історія, але нині я сиджу в його авто. Ми їдемо трасою до сонячної Одеси.

Мій страх перед Арсенієм розвіявся, але не повністю. Досі боюся глянути йому в очі, але сподіваюся, що час зітре ті шалені емоції, та я зможу спокійно працювати.

Але що буде з коханням, яке горить у мені? Думаю, також із часом втихомириться та перестане заважати виконувати важливі справи. Треба тільки зачекати. Усе прийде в норму.

А якщо ні? Якщо це тільки початок? І це почуття лише наросте у мені? Важко... Важко кохати без відповіді, а тим паче коли твоє серце прикипіло до чоловіка, який є начальником.

- У вас щось сталося? - раптово лунає голос Арсенія Вікторовича. - Маєте дуже засмучений вигляд.

Повертаю голову до нього та в черговий раз переконуюся наскільки він вродливий. Заздрю тій дівчині, яка має змогу цілувати це все.

- Ні, усе добре. Мабуть, не виспалася.

- А що ж ви таке цікаве робили вночі, що не виспалися?

- Ну поки валізу зібрала...

- Зараз зупинимося на АЗС, - уриває він мене, а автівка відчутно сповільнює свій хід.

Заїжджаємо на заправку. Спочатку шеф заправляє свою розкішну автівку, а далі ми паркуємося на стоянці, і він запитує:

- Що вам взяти? Чай чи каву?

- Я сама, - відповідаю йому, бо не хочу його напружувати своїми бажаннями.

- Як скажете, - відчиняє двері зі своєї сторони, а я зі свого боку також виходжу. Але дарма це роблю. Коли ступаю лівою ногою на землю, то її пронизує пекучий біль. Я падаю. "Цілую" правим коліном розпечений на сонці бетон.

Від цього голосно скрикую.

- Яніно, що сталося? - швидко обходить авто Арсеній Вікторович та бачить, мене на землі. Хочеться розплакатися, але стримую себе. Бос допомагає мені піднятися. Ловлю на його обличчі стурбованість.

- Дякую, - говорю я, відчуваючи як щось гаряче біжить хвилею по правій нозі. Це кров. Я розбила коліно. Чорт!

- Треба обробити, - допомагає він мені сісти в авто, так, що мої ноги звисають над дорожнім покриттям.

Кров тече із рани мов шалена. Я дивлюся на цю червону рідину, а далі переводжу погляд на ліву - вона трішки розпухша.

- І як ви так впали? - повертається Арсеній Вікторович та сідає напочіпки. Він тримає в руках аптечку, звідки на витягує антисептик та ватний диск.

- Я вранці дуже невдало встала на ліву ногу, - спостерігаю, як він мочить диск.

- Мабуть, щось потягнула... Ось хотіла встати, вона заболіла та підкосилася.. Я сама.

- Що сама? - підіймає свою русяву голову. Мені стає бентежно. У нас вельми дивна  ситуація... Я сиджу, а він біля моїх ніг. Ще й до того у спідниці... Змикаю ноги, забираю ту щілину, яка була до цього.

- Я сама промию, - швидко відповідаю йому.

Але він мене не слухає. Починає цю доволі неприємну процедуру. Препарат щипає. Сіпаюся. Хоча не від цього. Відчуваю його пальці. Вони ледь торкаються мене, але цього вистачає. При тому сама ситуація - Арсеній Вікторович біля моїх ніг. Таке тільки у сні бувало.

Через дві хвилини він  завершує процедуру знезараження. Підіймає свій стальний погляд та тихо питає:

- Йод чи зеленку?

- Мабуть, що перше.

- Я також думаю, що краще йод. Ви, Яніно, не маленька дівчинка.

- Угу, - опускаю я очі, а тим часом його рука бере аптечку, звідки витягає баночку з йодом. Він змочує кутик нового ватного диска, який склав трикутником, і каже:

- Може пекти сильніше.

- Угу, - повторюю я, і здригуюся, але не від печіння. Його ліва рука схоплює поранену ногу та фіксує. Починає обробляти рану йодом.

Мене душать емоції. Це якась солодка мука з присмаком болю. Від цього шкірою бігають мурашки, а я прикусую губу, але швидко відпускаю її з полону зубів, коли його голова підіймається і говорить:

- Ця нога готова.

- Дякую, - відповідаю я.

- А тепер підійміть ліву ногу.

Виконую його наказ. Його очі дивляться на неї, а далі руки шефа обережно торкаються її.

- Мабуть, ви щось потягнули, бо якби був би перелом, ви б вранці не змогли ходити. Яніно, треба бути обережною.

На останньому слові він здіймає сірі очі, а на пухких вустах засідає ледь помітна усмішка. Це мене лякає, але дуже збуджує. Настільки сильно, що відчуваю у прямому сенсі цього слова - палаю. Кожна клітинка загорілася. ХОЧЕ.