Глава 5

- Де ти поділася? Що там із твоїм звітом?

- Зробила, Арсеній його одразу прочитав та сказав, що все добре, - відписую подрузі, яка через секунду відповідає:

- Це добре. Нічого не казав за учорашнє?

Я дивлюся на її повідомлення і  швидко друкую наступне:

- Я завтра з ним їду у відрядження.

Оля читає слова, написані мною, а далі виходить із "онлайн". Я розумію, що це значить та не помиляюся

Подруга набирає мене, і я відповідаю:

- Слухаю.

- Ти це серйозно? Не обманюєш мене? Яніно?

- Це правда, - підтверджую я та коротко розповідаю, що сталося. Подруга уважно мене слухає, вловлює кожне слово, але видає приголомшливу відповідь:

- Я вважаю, що ти його зачепила поцілунком. Він тебе хоче.

Ледь не захлинаюся чаєм, він біжить носом, де все починає пекти, а далі йде кашель. Одночасно на очі виступають великі сльози.

- Ти жива? - бідкається подруга. - Агов!

- Жива, - кашляю я, витираючи сльози. - Просто твої слова дивують. Такого не може бути. Я думала про подібне, але…

- Яніно, ти не бачиш очевидного! Ти ж сама сказала, що у нього погляд дивний став, а також він вперше за рік роботи підвіз тебе. Думаєш, це нічого не значить? Значить! Зуб даю! Мужики ніколи так просто нічого не роблять! На все є причина!

Я пирхаю, бо слова подруги лише здогадки. Вони не коштують дірки від бублика.

- Погляд може здаватися, а решта просто збіг. При тому він ще місяць тому планував поїхати до Одеси...

- Але без тебе, - нахабно уриває подруга.

- Так вийшло, - обережно роблю ковток чаю та слухаю наступну репліку Ольги.

- Якось все дивно складається. Ти допізна залишилася в офісі, а тут приходить він, чекає поки ти все доробиш, а далі відвозить додому та каже завтра їдемо до Одеси. Нормальні керівники про останнє мають повідомляти за день, а не ввечері. Хто так ставить перед фактом?

- Я могла відмовитися. Арсеній не наполягав, -  уточнюю я, дивлячись на червону чашку.

- Тим паче... Гадаю, те що залишилася в офісі та ще раз йому попалася на очі, розпалило у ньому ще більший інтерес, та твій гарячий бос вирішив взяти тебе зі собою...

- Дурня, - хмикаю я. - Навіщо я йому? Мале дівча, яке поцілувало його та втекло... Для нього треба жінку "вамп", яка тільки одним поглядом змушує пускати слину.

- А що тобі заважає такою стати? Не можеш стрілки на очах намалювати та одягнутися потрібно. Чоловіки люблять очима. При тому який ти образ створиш, то у такий вони будуть вірити. Тому тут тільки твоє бажання.

Подруга говорить цілковиті нісенітниці. Звісно про образ, то правда. Але якщо я в душі не відчуваю себе "вамп", то жодні панчохи та макіяж не допоможуть це відчути. А якщо спробувати? Хоч заради інтересу... Глянути, який матиму вигляд.

- На твоєму місці, я б не втрачала такий шанс, - витягує з думок Оля. - Навіть заради цікавості б замутила з ним, а якщо брати до уваги, що ти в нього закохана, то не прогав шанс.

- Ольго, я просто не можу з тебе. Він просто взяв із собою для роботи. Зараз я чітко це розумію, а якщо Арсеній навіть щось "хотів", то міг би ще в офісі натякнути чи сказати прямо.

- Яніно, яке ти наївне дівча! Але в будь-якому випадку бажаю тобі удачі.

- Дякую, - хмурюся я та дивлюся на годинник, де була майже дванадцята. - Гарних тобі снів, бо мені вставати через п'ять годин.

- Дякую, і тобі.

Наша розмова завершується. Я кладу телефон на стіл. Наш діалог змушує мене задуматися над цією ситуацією. Із одного боку все просто, а з іншого... А якщо я дійсно зацікавила Арсенія?

Я ж наче маю гарну зовнішність. Не всім же треба накачаних ботоксом ляльок, де навіть у дупі силікон. Кажуть, що нині пішла мода на натуральність…

І для чого я собі це нині кручу в голові? М? Краще лягати спати, бо завтра як не прокинуся вчасно, то бос мене точно викине з роботи, як те блохасте цуценя. Тому бігом у ліжко.

Я ледве розплющую очі. На годиннику п'ята ранку. Будильник калатає на всю потужність. Мені хочеться його вимкнути та продовжити спати.

Так і роблю. Вимикаю, розвертаюся, та... Різко розумію, що не можу. Я підриваюся, схоплюю смартфон. Очі бачать 05:25. Чорт!

Я до цього часу мала побувати в душі! Що за ранок!

Зриваюся з ліжка. І тут на мене чатує халепа. Падаю. Біль пронизує ногу. Лежу десь хвилину поки все не минає, а далі намагаюся піднятися. На щастя, нічого не зламала. Можу ставати на ліву ногу, але зараз не до неї. Через сорок хвилин приїде бос, а я ще не готова. Добре, що хоч учора валізу додумалася зібрати.

У душі швидко мию голову та тіло, а через десять хвилин сиджу та роблю макіяж. На щось дуже гарне нема часу, а тому тільки підводжу брови та підкреслюю чорною тушшю вії. Від цього косметичного засобу вони стають довшими та візуально густішими. Далі біжу одягатися. Вибір падає на рожеву блузку та чорну спідницю.