Глава 3

Намагаюся працювати. Мені дійсно залишається не багато - одна таблиця. Проте присутність Арсенія Вікторовича  відриває від роботи.

Дивлюся на монітор та нічого не розумію. Вуха чули, що він щось шукає у шафі, а ніс ловив вабний аромат цього чоловіка. Саме останнє змушує губи пригадувати вчорашній вечір та відчувати його вуста. Вони солодкі... Скоріше медові.

Але учорашнє шаленство прикра помилка. Між нами нічого ніколи не буде. Ми різні...

Для такого чоловіка як Арсеній Яровий треба дівчину такого самого ґатунку, адже я проста помічниця. Дівчина зі звичайної сім'ї, яка нічим особливо не вирізняється. Білявка зі зеленуватими очима, струнка, середнього зросту...

Сумно випускаю повітря з легень. Мені дуже зле. Думки просто розривають мозок. Проте варто забути учорашній вечір, а тим паче поцілунок.

Бос же удає, що нічого не сталося. Проте вранці він трішки дав собі волю - узяв мене за підборіддя. Хоча не варто більше про це фантазувати. Я маю працювати, щоб до цього всього ще не втратити роботу.

Продовжую закінчувати звіт. Десь біля десятої вечора все завершую. Арсеній Вікторович весь цей час знаходився у кабінеті. Він декілька разів комусь телефонував, обговорював якісь важливі питання, а нині не видає жодного звуку. Десь уже пів години з його кабінету не долинає нічого.

Ставлю на друк звіт. Аркуші з текстом вилітають із принтера. Я швидко їх збираю, складаю у теку та йду до любого начальника.

Тихо стукаю у відчинені двері та чую знайомий голос:

- Заходьте.

Поринаю на його територію. За столом його нема, повертаю голову сидить на дивані. Сірі очі стріляють на мене. Як завжди ніяковію.

- Ось звіт, - кладу теку на скляний стіл.

- Це чудово, бо я його вже зачекався, - тягне він свою руку до моєї роботи. Милуюся його пальцями - довгими та міцними.

- Мені йти?

- Ні, - дивує мене відповіддю. - Сідайте на стілець. Я зараз швидко передивлюся. Якщо знайду якісь неточності, то потім переробите.

- Як скажете, - сідаю та складаю руки перед собою. Дивлюся на свій світлий манікюр, який власноруч зробила у суботу, та одночасно переживаю.

Яровий повільно гортає документ, а його очі швидко бігали з ліва на право. Тим часом між нами тиша. Тільки чується цокання годинника, який висить на стіні.

Із того моменту коли я увійшла до кабінету, минає десять хвилин. Проте я відчуваю цей час, як цілковиту вічність. Хоча вона приємна, адже сиджу біля нього - чоловіка, який мене лише одним рухом вій заворожує. А вони у нього гарні - чорні та густі. Навіть стає заздрісно.

Я сумно зітхаю, але дарма таке роблю. Вій Арсенія тріпочуть, а далі погляд сірих очей, що дивляться на мене якось хижо та власно. Таке лякає. Він ніколи в житті не кидав на мене подібні позирки.

Знову поринає у звіт, а я відчуваю, що пливу від цього моменту та всередині себе караю за подібне.  У черговий раз стикаюся з цим явищем. Але як інакше? Що я можу зробити? Його погляд викликає під шкірою солодкі мурашки, розпалює фантазію, а там... Усе й так зрозуміло.

- Робота чудова, - раптово лунає його голос.

Я беззвучно усміхаюся, а далі встаю. Це добре, що у нього не виникло питань до звіту. Навіть дуже. Тепер маю на одну проблему менше.

- Можу йти, - питаю, на мою думку, очевидне.

- Ні, - заперечує він та кладе документ собі на коліна.

Від здивування мій рот трішки відкривається. Не знаю, що говорити. Бос ошелешує словами та спокійністю. Але комусь подібне подобається.

- Гадаю, що вам не можна йти, а треба їхати, - встає він на ноги, бере теку з моєю роботою та катастрофічно близько підходить до мене.

- Куди? - питаю я, а він мені простягує теку зі звітом та загадково усміхається.

- Ви ж додому збираєтеся? Значить туди. Я вас відвезу.

Дуже неочікувані слова. Він ніколи мене не підвозив, а тут кидає таку пропозицію.

- Не треба. Метро ще працює. Я доберуся без проблем, - відмовляюся, бо якщо чесно, то боюся зараз із ним зайвого контакту, а все через той вечір та поцілунок. Нині мій зрадливий організм нині вганяє мене у соромливий стан.

Я стою перед ним та тремчу, як листочок на дереві під час літньої грози.

А все від почуттів. Вони після вчорашнього ще більше розгорілися. Я раніше також відчувала сильну тягу до нього, але заспокоювала себе тим, що Арсеній Вікторович недосяжна мрія. А зараз просто млію та шаленію від цього красивого чоловіка.

- Я знаю, що працює, але зараз вельми пізно, а вночі ходити одній не буде безпечно, а тим паче такій дівчині, - чую його репліку та одночасно думаю, що він має на увазі від словом "такій"? Якій? Гарній? Вродливій?

- Арсенію Вікторовичу, я не хочу вам створювати додаткових проблем. Зі мною нічого не станеться та...

Зупиняюся на половині слова. Його сірий погляд підозріло темніє. Зіниці Ярового раптово розширюються та ковзають по моєму тілу. Здається, що він оцінює мене. Спочатку він зиркає на ноги, що були взуті у світлі босоніжки на шпильці, а далі підіймає граніти доверху. Тут на мені сидить проста кремова сукня. Вона підкреслює мою тонку талію, але повністю закриває верх. Я ніколи не з'являлася в офісі з відвертим декольте.