Глава 2

Робота не йде. Сиджу за комп'ютером, думки мають бути про звіт, але щоразу перед очима випливає минулий вечір. Спогади злісно насміхаються з мене. Нагадували, що хтось учора викинув величезну дурницю.

І хто? Я! І чому? Через дурну гру, яка нині змушує відчувати себе ніяково та дуже незручно.

***
Музика гупає. Я, Маргарита, Ольга та Кіра сидимо за столиком. Нам дуже весело. Святкуємо день народження Марго. Звісно воно було місяць тому - першого травня, але тоді ця брюнетка з каре була не в Україні. А тому відзначаємо цю дату лише сьогодні.

Сьорбаємо солодкі коктейлі та заливаємося сміхом. Уже не можемо танцювати, бо дуже болять ноги, а ось язики - ні.

Пліткуємо. Перемиваємо усім кісточки, а також обговорюємо чоловіків.

- Але все одно справжні джентльмени перевелися, -  сумно хлюпає руда Кіра. - Ось із ким не почну стосунки, то нічого не складається. Всі якісь… Навіть не хочу говорити…

- Та ти просто обирати не вмієш, - закочує свої  коричневі очі Марго та підпирає голову рукою.

- Ой, та невже? - пирхає подруга. - І як це робити? Навчиш? М?

- Треба точно обирати того, який не сподобався, - сьорбає свій оранжевий коктейль Оля, яка хвилину тому впала за столик. До цього дівчина витанцьовувала на майданчику.

- Це як? - питаю я.

- Можна на осліп, - відповідає вона, і тут її очі спалахують диким вогнем. - Пропоную гру.

- Олічко, нам без ігор весело. Скільки під столом пляшок вина порожніх?

Ці слова належать Марго, яка заплющила очі.

- Соромно сказати, - заглядаю під стіл. – Дуже багато, але день народження раз у рік.

- Вірно, - розпливається в усмішці Оля. - Тому гра!

Подруга кладе горизонтально на стіл пляшку, обпалює всіх хитрим поглядом, а далі каже:

- Гра називається "Знайди собі хлопця". Правила прості - одна людина розкручує пляшечку, на кого випадає горло, то та має поцілувати та взяти номер у молодика, якого обере інша.

- Це дитячий садочок! - сміюся я. - Цілковита дурня…

- А що втрачати? Ми нікого не маємо, а поцілунок... Пффф... А якщо доля?

Я здивовано підіймаю брови. Думаю заперечити, але решта подруг підтримує ініціативу Олі, яка обожнює авантюри.

- Я розкручую перша, - рухає пляшку Марго, та горло вказує на Олю.

- Хто придумав той і перший, - усміхаюся я.

- А я не проти, - зав'язує своє темне волосся у хвіст. - Обирайте мою жертву.

- Той руденький за барною стійкою, - тицяє пальцем Маргарита.

- А він нічого, - встає дівчина та йде до нього.

Ми троє спостерігаємо, хіхікаємо, а далі взагалі заливаємося сміхом.
Подруга говорить до незнайомця декілька слів, цілує його в лоба, а далі в губи. Від цього у нього випадає келих із рук. Отетеріє, але це не заважає Олі взяти у нього номер.

- А він мені сподобався, - повертається дівчина за столик, а в руках тримає серветку з номером. - Завтра зателефоную. А тепер кручу я. Зараз дізнаємося, хто наступна жертва…

Пляшка показує.. На мене! Я трішки нічуся. Одне діло спостерігати за іншими, а друге... Мені це не подобається.

- Підійди до того хлопця, що сидить на червоній софі, - говорить Оля.

Я обертаюся. Жмурю свої зелені очі, які успадкувала від батька, та одночасно хмурюся. Там видно лише частину голови.

- А якщо там якийсь дід сидить? Ні... Я не піду. Це якась нісенітниця. Я звісно захмелівша від спиртного, але не настільки, щоб чинити таке безглуздя…

- Діди не ходять до клубів, - штовхає мене у бік Марго. - При тому ніхто не зобов'язує тебе з ним потім спілкуватися.

- Я навіть дозволяю тобі у такому випадку не цілувати в губи, а зробити чмок у щічку, - усміхається Оля. - Піду тобі на поступки, але інших це не стосується.

Мені не подобаються слова подруг, але через п'ять хвилин вмовлянь, встаю та йду до тих клятих червоних диванчиків. Всередині наростає хвилювання. Від нього мене хитає, а під шкірою бігають мурашки. Це дурна ідея. Я зупиняюся та кручу свою біляву голову. Дивлюся на подруг, які веселими оченятами дивляться на мене та губами плескають:

- Цілуй! Цілуй!

Обертаюся до дивану. Невідомий у сірому костюмі здається дуже знайомим. Хоча, либонь, помиляюся.

Роблю наступний крок, щоб обійти диван та встати перед ним, але хтось мене штовхає, я втрачаю рівновагу та гепаюся прямо йому на руки.

Я відчуваю переляк. Не так хотіла з'явитися перед ним, але коли картинка для очей стає чіткою, то вловлюю знайомі сірі граніти. На мене дивиться Арсеній... Арсеній Вікторович. Мій бос у якого я з першого дня закохана…

Його пухкі та спокусливі вуста знаходяться від мене за десять сантиметрів. Ніс закладає його запах - парфуми та ще якийсь дуже приємний аромат. Його природу не можу зрозуміти, але він змушує мене шаленіти. Тілом прокочується хвиля задоволення, яка вимикає контроль.