Глава 1

І як мені з'явитися на роботі після вчорашнього? Як після всього спокійно працювати? Приносити запашну каву, документи та навіть вітатися? Цілковитий жах! Безумство!

Я сумно зітхаю та заходжу до приймальні, де уже понад рік працюю та усміхаюся йому кожного ранку.

Либонь, після вечора неділі, що минув, навіть не зможу в його сторону голову повернути. Мені дуже соромно. Ще ніколи в житті в подібні історії не потрапляла.

- Добрий ранок, - чую його низький голос, що завжди змушує мене мліти.

Підіймаю на нього свої зелені очі. Тріпочу ненафарбованими віями, закусую бліду губу від хвилювання, перестаю дихати, щоки наливаються зрадливими червоними барвами, а всередині гупає неймовірне хвилювання. Кожний орган  напружується від страху.

А він? Не розумію. На красивому обличчі танцює щось неприступне. Дивиться на мене. Їсть холодним поглядом. Його сірі очі виражають хтивість…

Невже йому сподобалася моя вчорашня витівка на п'яну голову? Ні! Не могло такого бути. Учора він був злий. Неймовірно. Сипався блискавками. Але, які у нього м’які вуста…

- Добрий ранок, - ковтаю слину та чую, як зрадливо тремтить мій дзвінкий голос. Усе від сорому.

Чоловік зі стальними очима складає руки на широких грудях. Робить це суворо та одночасно дуже спокусливо. Так він показує свою незадоволеність. Знаю цей жест. Він нічого доброго не говорить.

- Яніно, а чому ви сьогодні запізнилися? - проштрикує моє наполохане тіло таким запитанням.

Я мовчу. Опускаю очі. Дивлюся на його дорогі чорні туфлі та думаю, що відповісти. Але яка тут може бути відповідь? Він не здогадується?

- Уже десята година ранку, а ви мали прийти ще о дев'ятій? Що вам завадило з’явитися вчасно на робочому місці?

Катує питанням. Усе без моїх слів знає. Але хоче почути від мене. Навіщо? Бажає, щоб я розплакалася? Чи відчула себе ще більш приниженою? Зовсім знущається…

- Яніно! – суворо розрізає моїм ім'ям приймальню, яку заливає яскраве сонячне світло, де ми стоїмо наодинці.

Я вперто не говорю. На очі набігали пекучі сльози. Вони моментально течуть щоками, а далі падають на підлогу. Здається, це стається дуже голосно, мов хтось вдаряє у дзвін.

- І чому ви плачете? - підходить він до мене та теплими пальцями підіймає моє підборіддя. Заглядає в мої перелякані очі.

Тілом гуляє струм. Серце виривається із грудей. Він дуже близько, а також торкається мене. Знову відчуваю його. Від цього зносить дах. Жадалося поцілувати, але досить! Учора наробила помилок, а ось нині маю "букет" емоцій…

- Вибачте, я не хотіла, учо...

- Я питаю чому ви запізнилися, - уриває мене та продовжує зводити сірими гранітами з розуму.

- Але...

- Чому ви запізнилися? - підіймає моє обличчя ще вище, що наші вуста зближуються на декілька сантиметрів. Між ними критично мала відстань. Невже знову?

- Проспала, - кажу перше, що спадає на думку, але це є відверта брехня. Я годину стояла біля офісу та не могла зайти. Хиталася, як колосок жита у полі під час бурі, заламувала руки, дивилася на його дорогу автівку та не знала, що робити.

- Буває, - тихо каже мій керівник. - Але, щоб більше такого не було - ставте два будильники, або я вдамся до іншого варіанту, що вам не сподобається.

- До якого? - із переляку питаю, а сльози продовжують текти рожевими щоками.

- Буду особисто телефонувати о шостій ранку, - відповідає він, усміхаючись. - Гадаю, що ви тоді точно ніколи не запізнитися.

- Вибачте, - шепочу я.

- Усе добре, - відпускає мене та різко відходить на декілька кроків. Перестаю відчувати його парфуми, але серце продовжує шалено тьохкати.

- Яніно, витріть сльози, сідайте працювати, а через десять хвилин принесіть мені каву, - лунає його наказ, а далі постать чоловіка у чорному костюмі зникає за дверима. Я стою та нічого не розумію. Ледве дихаю.

Він не забув. Пам'ятає. Бачу це у його очах. Сором на мою біляву голову.

Витираю сльози, ці невірні солоні краплинки, які вискочили з очей та котилися перед Арсенієм... Ні. Перед Арсенієм Вікторовичем. Ось хто він для мене. Суровий начальник.

Я сідаю за стіл. Досі відчуваю тепло його рук на підборіді. Він ніколи мене не торкався. Хоча одного разу скуштувала його тепло - десь пів року тому. Його міцні пальці схопили мене за зап'ястя та не дали вступити на пішохідний перехід, де на шаленій швидкості мчалася жовта іномарка. Врятував від смерті.

Від спогадів на обличчі пробігає легка усмішка. Тоді відчувала себе принцесою, яку врятував принц, а нині? Хто я?

Соромно. Згадую той клуб, декілька бокалів вина, гра з подругами, а далі моє дурне завдання... Поцілунок.

Здригаюся. Ті секунди були неймовірними. Ніколи не могла уявити, що відчую його м'які вуста, які так завжди манили до себе. Пам'ятаю, як вперше їх побачила. Це трапилося десь рік тому. Я закінчила університет та стала шукати роботу, але завдяки маминій подрузі, яка донині працює тут економістом, потрапила до цієї компанії та співбесіду та мене взяли.