3

3

Цілу годину Соломія не могла знайти собі місця. Нарешті наважилася. 

Спустилася та подзвонила у двадцяту квартиру. 

Відкрила двері Ліза з питальним виразом на обличчі.

Соломія була бліда:

- Мені треба... з Владленом... поговорити... - зупиняючись, сказала вона.

- Вам не добре? Може швидку викликати? - захвилювалася Ліза.

- Ні, мені просто треба з ним поговорити...

- Владлене, підійди! Тут щось важливе! Проходьте. Не стійте біля порогу. - запросила до квартири дівчина. - Сідайте.

Владлен підійшов...

Ліза вже розвернулася...

- Лізонько! Тебе теж це стосується... Бо ви тепер одне ціле...

Вони обидва здивовано дивилися на перелякану жінку.

- Мені сорок один рік. - почала вона. - У вісімнадцять я завагітніла. Невдале святкування свого повноліття. Ще до народження дитини я зрозуміла, що дитина зламає все моє життя, що вона буде мені заважати. Ні навчання, про яке я мріяла, ні кар'єри, якої так хотіла, - нічого не вийде, якщо я буду виховувати цю дитину. Я вирішила щалишити дитину. Його в пологовому будинку. В двохтисячному році двадцять дев'ятого лютого в Запоріжжі в п'ятому пологовому будинку я народила хлопчика та залишила його там. І зразу поїхала, бо мені було соромно. Я тоді навчалася на другому курсі в Києві, а народжувати приїхала в рідне місто. Я тоді ще переконала свого батька, що дитина мені непотрібна. Та йому і на мене було байдуже після смерті моєї матері. Я народила та повернулася до навчання, розповівши всім, що народила мертву дитину. Я хотіла тебе знайти, сину, але мені весь час було соромно. Мені і зараз соромно. Що кинула свою дитину на призволяще. Може це карма, але я так і не вийшла заміж й більше ніколи не народжувала, бо мої відносини з чоловіками так і не доходили до родини. Вони мене кидали, коли я говорила, що хочу дитину. Я розумію, що вже пізно, що я тобі, синку, не потрібна, але я можу допомогти вам з дітьми, які у вас будуть. Я буду любити своїх онуків. Я і тебе люблю сину: я тебе любила всі ці роки. Вибач мені. Дозволь мені бути тобі матір'ю.

Соломія подивилась на молодих людей, які стояли з опущеними головами з похмурим поглядом.

- Я тоді піду. Якщо пробачите, приходьте до мене. Я живу в тридцять першій квартирі.

Жінка пішла, зачинивши за собою двері.

Ледве стримуючись, вона дійшла до своєї квартири.

Тільки коли закрила собою свої вхідні двері, дала волю своїм відчуттям та заридала.

В двадцятій квартирі молоді люди продовжували стояли в коридорі та мовчати.

Тишу порушила Ліза:

- Ти ж хотів знайти свою матір більше всього в житті. Ти її знайшов. Випадково. Дай їй шанс бути твоєю матір'ю, якою вона хоче бути. Вона допоможе з онуками. Принаймні не треба буле наймати чужу людину посидіти з дитиною. При чому я вагітна. Мені скоро знадобиться допомога бабусі. А моя мати далеко. Вона не зможе надовго кидати роботу.

- Я більше всього в житті хотів, щоб в мене була мама. Я більше хочу її любити, ніж ненавидіти. - пояснив Владлен.

- Запроси її на вечерю. - запропонувала дівчина.

- Гарна ідея.