Глава 2

Кімната Лева виявилася зовсім не такою, як уявляла Єва.

Щоправда, вона й сама не знала, чого очікувала. Черепів на стінах? Чорних свічок? Магічного кола посеред підлоги?

Зважаючи на все, що розповідали про Світленків, жоден із варіантів не здавався зовсім неможливим.

Натомість вона побачила простору кімнату з великим ліжком, шафами, письмовим столом та кількома книжковими полицями.

Біля шафи вже стояла її валіза.

Мирон устиг занести речі раніше за них.

Єва повільно озирнулася.

— І де ти ховаєш усе страшне?

Лев, який саме зачинив двері, подивився на неї.

— Що саме?

— Не знаю. Заборонені магічні книги. Кістки ворогів. Щось таке.

— Кістки займають забагато місця.

Єва різко повернулася до нього.

Лев усміхнувся.

— Це був жарт.

— У вашій родині варто попереджати.

Він тихо засміявся.

— Ванна там.

Лев показав на двері біля шафи.

— Можеш переодягнутися, коли захочеш.

Єва перевела погляд на велике ліжко.

— А де спатиму я?

— Поставимо ще одне ліжко тут.

Він показав на вільне місце неподалік від вікна.

— Сьогодні?

— Звісно.

Єва кивнула.

Її це влаштовувало.

— А тепер, — сказав Лев, — нам треба підготуватися до повернення батьків.

— Думаєш, вони влаштують допит? — запитала Єва.

— Мама — можливо.

— А батько?

— Тато спостерігатиме, поки мама влаштовуватиме допит.

Єва зітхнула.

— Чудова родина.

— Ти вже до неї належиш.

Вона глянула на нього.

— Фіктивно.

— Але вони цього не знають.

Єва сіла в крісло.

— Тоді треба підготуватися. Якщо ми нібито зустрічаємося чотири місяці, дивно буде, якщо я нічого про тебе не знаю.

— Що саме ти хочеш знати?

— Почнемо з простого. Улюблена їжа?

— Млинці.

— Серйозно?

— А що не так із млинцями?

— Нічого. Просто я чекала чогось більш…

Єва замовкла.

— Страшного? — підказав Лев.

— Я хотіла сказати вишуканого.

— Звісно.

— Моя улюблена страва — деруни.

— Запам'ятав.

— Тепер улюблений колір. Спробуй вгадати мій.

Лев поглянув на неї, а тоді на валізу.

— Червоний.

— Чому?

— У тебе на валізі червона стрічка.

Єва опустила погляд.

— Підглянув.

— Ти сама попросила вгадати.

— Добре. Вгадав. А твій?

— Синій.

— Отже: двадцять п'ять років, двадцять дев'яте травня, млинці, синій.

— А ти: двадцять років, двадцять восьме травня, деруни, червоний.

Єва задоволено кивнула.

— Уже краще.

— Думаєш, батьки перевірятимуть наші улюблені кольори?

— Не знаю твоїх батьків.

— Справедливо.

— А вони знають, що в тебе взагалі хтось був?

— Ні.

Єва завмерла.

— Тобто як «ні»?

— Вони думають, що в мене немає дівчини.

— Леве!

— Що?

— Ми могли придумати щось простіше!

— Наприклад?

— Не знаю. Що познайомилися вчора?

— І сьогодні одружилися?

Єва подумала.

— Справді гірше.

Лев усміхнувся.

— Тому залишаємо чотири місяці.

— Добре. Познайомилися біля університету.

— Коли ти виходила після занять.

— Ти підійшов першим.

— Чому я?

— Бо я точно не підійшла б до Світленка.

— Навіть якби сподобався?

Єва на секунду замовкла.

— Ми зараз легенду складаємо.

— Саме так.

— Отже, ти підійшов.

— Домовилися.

— Потім почали зустрічатися, але нікому не казали.

— Через Сергія.

— А сьогодні він дізнався, що я з кимось зустрічаюся, розлютився, і ми вирішили більше не чекати з весіллям.

Лев кивнув.

— Чим більше справжніх деталей, тим менша ймовірність заплутатися.

Єва глянула на нього.

— Тоді про Максима твоїм батькам краще не говорити без потреби.

— Згоден.

Вона підвелася й підійшла до валізи.

— Тепер треба хоча б виглядати так, ніби я збиралася знайомитися зі свекрами.

— А зараз не виглядаєш?

Єва подивилася на свій одяг після сьогоднішньої втечі від Сергія.

— Дуже смішно.

Вона відкрила валізу й дістала червону сукню.

Найкращу з тих, які взяла із собою.

— Переодягнуся.

Лев кивнув на двері ванної.

— Я не заважатиму.

Єва зайшла всередину й зачинила двері.

Лише залишившись сама, вона сперлася руками об край умивальника й подивилася на своє відображення.

Дружина Лева Світленка.

Від самої думки все ще ставало дивно.

Вона переодягнулася, поправила волосся й кілька разів глибоко вдихнула.

— Це лише знайомство, — тихо сказала своєму відображенню.

Щоправда, зі свекрами, які не знали про існування невістки ще сьогодні вранці.

Не допомогло.

Єва повернулася до кімнати.

Лев стояв біля книжкової полиці. Почувши її, обернувся.

Його погляд на мить затримався на червоній сукні.

— Що? — одразу запитала Єва.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Бо ти щойно зайшла.

— І?

Лев ледь усміхнувся.

— Тобі личить червоний.

Єва неочікувано відчула, що їй стало трохи ніяково.

— Дякую.

У двері постукали.

— Пане Леве?

— Так?

— Пан Марк і пані Зоя повернулися.

Єва застигла.

Ну звісно.

Саме зараз.

Лев підійшов до неї.

— Готова?

— Ні.

— Я теж.

Єва здивовано глянула на нього.

— Ти боїшся власних батьків?

— Я не сказав, що боюся. Я сказав, що не готовий пояснювати, чому одружився, поки вони були відсутні кілька годин.

Єва пирснула.

— Сам запропонував.

— Нагадуватимеш мені про це все життя?

— Ми ще не домовилися, скільки триватиме наш шлюб.

Лев простягнув їй руку.

— Поки що переживімо сьогоднішній вечір.

Лев простягнув їй руку.

Єва подивилася на його долоню, але цього разу не вагалася. Якщо вони збиралися переконати Марка й Зою, що вже чотири місяці зустрічаються і сьогодні нарешті одружилися, триматися за руки було найменшою з їхніх проблем.