Розділ 7.

Кеті не вірила у випадковості.

Точніше, вона вірила, але тільки тоді, коли вони траплялися з кимось іншим.

У її житті випадковості зазвичай закінчувалися зіпсованим одягом, незручними ситуаціями або бажанням провалитися крізь землю.

І зараз вона стояла перед дзеркалом, дивлячись на себе, і не могла зрозуміти одного.

Чому вона так хвилюється?

— Це просто вечеря, Кеті, — сказала вона своєму відображенню.

Відображення мовчало.

— Добре. Не просто вечеря.

Вона зітхнула.

Бо сьогодні Максим запросив її повечеряти разом.

Не як начальник і працівницю.

Не як сусідів, які сперечаються через музику.

А просто як двох людей.

І це було найнебезпечніше.

— Ви запізнилися на дві хвилини.

Кеті зупинилася біля ресторану й подивилася на Максима.

— Добрий вечір і вам.

— Добрий.

— Я так розумію, ви рахували?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Ви справді неймовірні.

— У хорошому сенсі?

— Поки що не вирішила.

Максим відкрив перед нею двері ресторану.

— Проходьте.

Кеті зайшла всередину.

Місце було красивим.

Тепле світло, тиха музика, затишна атмосфера.

Вона озирнулася.

— Не очікувала.

— Чого?

— Що ви виберете таке місце.

— А яке ви очікували?

Кеті задумалася.

— Щось дуже офіційне. Де всі сидять рівно і бояться голосно дихати.

Максим усміхнувся.

— Я не настільки жахливий.

— Іноді сумніваюся.

Вони сіли за столик.

Кілька хвилин говорили про роботу, поки Кеті не вирішила поставити важливе питання.

— Максиме?

— Так?

— Чому ви запросили мене?

Він подивився на неї.

— А чому ні?

— Це не відповідь.

Максим на секунду замислився.

— Бо мені цікаво з вами.

Кеті завмерла.

Вона очікувала жарту.

Але він був серйозний.

— Цікаво?

— Так.

— Навіть коли я дратую вас?

— Особливо тоді.

Вона засміялася.

— Ви дивний.

— Мені вже казали.

— Хто?

— Ви.

— Правильно.

Їхня розмова ставала легкою.

Вперше без суперечок.

Без боротьби.

Просто Кеті і Максим.

Але, звичайно, спокій довго не тривав.

До їхнього столика підійшов офіціант.

— Вибачте, але сьогодні у нас невелика плутанина із замовленнями.

Кеті насторожилася.

— Що сталося?

— Вам принесли не вашу страву.

Він поставив перед нею тарілку.

Кеті подивилася.

— Це…

Вона замовкла.

Максим подивився на неї.

— Що?

— Я не їм це.

— Чому?

— Бо це риба.

— Ви не любите рибу?

— Я її люблю.

— Тоді проблема?

Кеті тихо відповіла:

— Вона на мене дивиться.

Максим кілька секунд мовчав.

А потім засміявся.

Справжнім сміхом.

Кеті усміхнулася.

— Ось.

— Що?

— Мені подобається, коли ви смієтеся.

Максим одразу став серйознішим.

— Ви часто помічаєте те, що інші ігнорують?

Кеті знизала плечима.

— Можливо.

— Це ваша сильна сторона.

— А ваша?

Він подивився на неї.

— Ви.

Кеті завмерла.

На мить світ навколо ніби став тихішим.

Але саме в цей момент поруч пройшла офіціантка і випадково зачепила стіл.

Склянка води перекинулася.

Прямо на Максима.

Вони обоє завмерли.

Кеті повільно прикрила рот рукою.

— Ні…

Максим подивився на мокру сорочку.

Потім на неї.

Кілька секунд було тихо.

А потім він сказав:

— Здається, у мене з вами вже традиція.

Кеті не витримала і засміялася.

— Вибачте.

— Ви знову зіпсували мій одяг.

— Але цього разу не кавою.

— Прогрес.

Вони сміялися разом.

І Кеті раптом зрозуміла.

Вона більше не бачила в ньому просто суворого начальника.

А Максим більше не бачив у ній просто дівчину, яка приносить хаос.

Вона стала людиною, з якою йому хотілося бути.

А це було набагато небезпечніше, ніж будь-яка пляма на сорочці.

Бо іноді найнебезпечніше побачення — це не те, яке закінчується погано.

А те, після якого ти починаєш чекати наступного.