Глава 5.Перше спільне завдання.

Кеті мала одну особливість.

Коли вона хвилювалася — вона говорила більше, ніж потрібно.

Коли їй було ніяково — вона жартувала.

А коли перед нею стояв Максим із серйозним обличчям — їй хотілося зробити і те, й інше одночасно.

— Кеті.

Вона відірвала погляд від комп'ютера.

— Так?

— Ви вже десять хвилин дивитеся на один і той самий документ.

Вона моргнула.

— Ні, я аналізую.

Максим підняв брову.

— Аналізуєте порожню сторінку?

Кеті подивилася на екран.

Там справді була порожня сторінка.

— Я… створювала атмосферу перед роботою.

— Атмосферу?

— Так. Іноді ідеї приходять не одразу.

Максим схрестив руки.

— А коли вони зазвичай приходять?

Кеті задумалася.

— Коли я перестаю їх чекати.

— Тобто?

— Тобто зараз вони вирішили піти у відпустку.

Він ледь усміхнувся.

І Кеті одразу це помітила.

— Ви знову посміхнулися.

— Ні.

— Так.

— Вам здається.

— Максиме, я вже починаю думати, що ви приховуєте посмішки від людей.

— Можливо, я просто економлю їх.

— Яка жорстока економія.

Він похитав головою, але цього разу вже не приховував усмішку.

Вони сиділи в офісі вже другу годину.

Кеті тільки почала працювати в компанії, і перше завдання було важливим — підготувати презентацію для нового проєкту.

Проблема була в одному.

Її начальником був Максим.

А Максим був людиною, яка могла помітити помилку навіть у крапці в кінці речення.

— Тут треба змінити.

Кеті подивилася на екран.

— Що саме?

— Шрифт.

Вона завмерла.

— Шрифт?

— Так.

— Максиме, ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви хочете сказати, що вся проблема в тому, що літера «А» виглядає не так?

— Саме так.

Кеті повільно поклала ручку.

— Мені здається, у вас роман із правилами.

— А мені здається, у вас конфлікт із ними.

— Вони почали першими.

Максим тихо засміявся.

І цього разу Кеті була впевнена.

Вона почула це.

— Ось!

— Що?

— Ви смієтеся.

— Ні.

— Максиме, я свідок.

— Свідок чого?

— Того, що ви не такий суворий, як хочете здаватися.

На секунду він став серйознішим.

— А ви завжди намагаєтеся побачити в людях більше?

Кеті здивувалася його тону.

— Так.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Бо всі щось приховують.

— Навіть я?

— Особливо ви.

Максим подивився на неї.

— І що ж я приховую?

Кеті усміхнулася.

— Що ви насправді добра людина.

Він хотів щось сказати, але промовчав.

Бо вона влучила.

Надто точно.

Увечері вони закінчили презентацію.

Кеті відкинулася на спинку крісла.

— Ми вижили.

— Це було просто завдання.

— Для вас.

Вона подивилася на нього.

— Ви знаєте, Максиме, ви дуже складна людина.

— А ви дуже гучна.

— Це образа?

— Ні.

— Комплімент?

— Я ще думаю.

Кеті посміхнулася.

— Ви знаєте, що це ваша улюблена відповідь?

— Знаю.

Вони разом вийшли з офісу.

Біля входу почався дощ.

Кеті подивилася на небо.

— Чудово.

— Що?

— Я не взяла парасольку.

Максим відкрив свою.

— Ходімо.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ви пропонуєте мені сховатися під вашою парасолькою?

— Так.

— А якщо я знову випадково щось зіпсую?

— У вас немає кави.

— Ви надто часто це згадуєте.

— Бо це була важлива подія.

Кеті засміялася.

І вони пішли разом під одним дахом.

Вони ще не знали, що це була лише маленька мить.

Але саме з таких моментів починаються історії, які потім називають коханням.

Навіть якщо спочатку вони називають це просто…

«терпінням один одного».