1.2

Він здивовано підносить брови.

— Але ти повідомила мене про вагітність. Хіба не для того, щоб стягнути з мене фінансову компенсацію?

— Я навіть не знаю, навіщо це зробила, - кажу розгублено. І справді, це було імпульсивне рішення. - Ти все одно дізнався б. Яка різниця зараз, чи пізніше?

— Різниці нема, - хитає головою.

— Справді? І ти повірив би? - роблю ще крок до нього.

— Пам'ятаючи про ту нашу єдину ніч, - його голос стає глибшим, навіть трішки лагіднішим, - обов'язково перевірив би.

— Ох, Максе. Ми з тобою влипли по самі вуха, - зітхаю і кладу на його ліве плече руку. Навіть крізь піджак відчуваю, як сильно б'ється його серце. - Ти скоро станеш татусем. Ти радий?

Він не оцінив мій грайливий тон. Хапає мою руку, міцно стиснувши пальці, прибирає її зі свого плеча.

— Дитина це не жарти, - говорить суворо, нахмуривши брови.

Схиляється до мене так близько, що я відчуваю на щоці його гарячий подих. На мить в голові спливає наша гаряча ніч і я швидко її прибираю.

— А хіба я жартую? - перепитую холодним тоном відсторонюючись від нього. - Максе, я досить серйозно прийшла тобі сказати все як є. Ми переспали. Я залетіла. Дитину я залишаю. Ти будеш батьком, але я від тебе нічого не вимагатиму. Все. І тепер коли ми поговорили, я їду додому. Мій робочий день завершений і я втомилася, - розвертаюсь і прямую до дверей, але перш ніж вийти, на мить зупиняюся. - І завтра мене не буде до біда. Їду у лікарню до гінеколога.

Не очікуючи його відповіді, залишаю його кабінет.

Ну, що сказати. Розмова вийшла навіть краще, ніж я розраховувала. Чомусь я думала, що Макс відразу почне схиляти мене позбутись дитини. Хоча все попереду, він може переспатись з інформацією і потім почати психологічний тиск. Але я вже все для себе вирішила. Як би він не наполягав, я буду народжувати. 

У цьому житті в мене нікого нема. А так хоч буде маленька рідна людина. 

На мить заходжу у свій невеличкий кабінет, беру сумку та пальто. Виходжу, замикаю двері на ключ. 

І як тільки вискакую у пустий офісний зал, як на зустріч мені йде Девід.

Ох, ще його не вистачало. Щось мені зовсім не хочеться з ним говорити. Але Девід не в курсі моїх бажань, тому привітно вітається.

— Привіт, Еліс, - усміхається на всі тридцять два. - Ти сьогодні маєш прекрасний вигляд.

— Не перебільшуй, Девіде, все як завжди, - сухо відповідаю.

Хочу проскочити повз нього, але він перегороджує мені шлях. І я змушена підняти на нього очі.

— Ти мене уникаєш?

— Ні, я просто хочу додому.

— Еліс, скільки можна? Я скучив. Дай мені ще один шанс.

— Я зрад не пробачаю, - кажу твердо, не відчуваючи всередині нічого. 

Все перегоріло, ще декілька місяців тому, як ми з ним розійшлись. Звичайно спочатку було трохи боляче, але я взяла себе в руки. Завантажила себе роботою. А потім полетіла з босом у Сінгапур...

— Це навіть зрадою назвати важко, - говорить легковажно.

— Девіде, та дівка буквально скакала на тобі, - дратуюсь. Згадувати минуле і свою дурість, що я наважилась трішечки позустрічатися з найбільшим ловеласом цієї фірми, не дуже хочеться. 

— Вона сама на мене вискочила. Я пручався, як міг.

— Ти хоч чуєш себе? Все, дай пройти. Я поспішаю.

Обходжу його з правого боку і швидко йду, щоб раптом він не отямився.

— Куди так поспішаєш? Маєш якісь плани на вечір? - кричить мені в слід.

— Так, закутатись у теплий халат і лягти спати, - кидаю йому через плече.

— Я б не проти приєднатись до тебе, - зітхає.

— І не мрій, - сміюся. - Ти своє щастя впустив.

— Це точно, - промовляє сумно.