Розділ 2

Марк.

Я мовчки натиснув на газ. Чорний позашляховик м’яко рушив з місця, врізаючись у вечірнє дощове місто.

На панелі між нами, поруч із важким важелем передач, лежала ця тонка пластикова смужка. Два червоні штрихи. Усе моє життя, розплановане на роки вперед, із чіткими графіками, ризиками та прогнозованими прибутками, щойно розсипалося на порох через два слова.

«Я вагітна.».

Я стиснув кермо так, що кісточки пальців побіліли. Побічним зором я бачив Еліс. Вона сиділа, зщулившись на пасажирському сидінні, загорнута в мій піджак, який був їй абсолютно завеликий. Бліда, тендітна, з переляканим поглядом, відвернутим до вікна. Вона чекала вироку. Вона чекала, що залізний Марк Венс увімкне свій холодний аналітичний розум і почне диктувати умови.

І найстрашніше було те, що всередині мене дійсно вирував хаос.

Я завжди контролював усе. Кожен крок, кожну емоцію, кожну людину у своєму оточенні. Я переконав себе, що той вечір у Сингапурі був просто прикрою помилкою, слабкістю, яку ми обидвоє залишимо в минулому. Але зараз, дивлячись на дощ за вікном, я з жахливою чіткістю усвідомлював: я не шкодував про той вечір. Ні на секунду.

Я хотів її. І зараз, коли вона носила під серцем мою дитину, щось первісне й неконтрольоване прокинулося всередині. Бажання захистити. Втримати. Не віддати нікому.

Але я мовчав. Я бачив, як вона тремтить, і розумів, що будь-яке моє необережне слово зараз звучатиме як тиск. Спекуляція владою боса.

Коли авто плавно зупинилося біля її будинку, я не глушив двигун. Тиша в салоні стала майже фізично важкою.

Еліс поволі потягнулася до ручки дверей, так і не наважуючись глянути на мене.

— Дякую, що підвіз, містер Венс... — її голос здригнувся на офіційному зверненні. Вона намагалася повернути ту броню, яку ми щойно розтрощили.

Я перехопив її зап'ястя. Легко стиснув пальцями, але так, щоб вона не могла просто втекти.

— Еліс, зачекай, — мій голос пролунав глухо, але твердо. Я повернувся до неї, вдивляючись у її налякані очі. — Не смій закриватися від мене. Йди додому, відпочинь і виспися. А завтра... завтра ми будемо говорити. І не як бос із підлеглою.

Вона лише ледь помітно кивнула, вислизнула з машини й зникла за дверима під'їзду.

Я залишився один у мовчазній тиші. Подивився на тест на панелі, підібрав його й стиснув у долоні. Додому я їхати не хотілось.

Ніч опустилася на місто важким смоляним покривалом. Замість того, щоб поїхати в офіс і втопити думки в паперах, я зловив себе на тому, що заїхав у підземний паркінг власного будинку.

Зайшовши до порожніх апартаментів, я навіть не ввімкнув світло. Лише тьмяне сяйво нічного міста пробивалося крізь величезні вікна, відкидаючи довгі тіні на мармурову підлогу. У хаті панувала тиша — та сама тиша, яка раніше здавалася мені розкошшю, а зараз тиснула на вуха.

Я пройшов до бару, дістав першу-ліпшу пляшку віскі й налив собі п'ятдесят грамів. Без льоду.

Рідина обпекла горло, але очікуваного полегшення не принесла. Зробивши ковток, я опустився у глибоке шкіряне крісло біля вікна й поклав на скляний столик поруч пластикову смужку. У напівтемряві ці дві червоні лінії здавалися майже неоновими.

Моя дитина.

Ця думка пропекла мозок наскрізь. Я завжди вважав себе людиною, яка прораховує життя на п'ять кроків уперед. У моєму світі не було місця випадковостям, спонтанним рішенням чи емоційним сплескам. Я будував імперію, де керував усім — від мільйонних контрактів до власного пульсу.

Але Еліс... Еліс зламала всі мої алгоритми ще в Сингапурі. А зараз вона тримала в руках кнопку, яка остаточно перезапустила мою реальність.

Вдати, що нічого не сталося? Виплатити щедрі компенсації, відправити її в декрет і удавати турботливого «боса на відстані»?

Я знову зробив ковток віскі й гірко всміхнувся власним думкам. Кого я намагаюся ошукати?

Байдужість — це не про мене. Це взагалі поза моїм характером. Якщо щось належить мені — чи то компанія, чи то доля, чи то жінка — я ніколи не віддам це на відкуп випадку. Я звик брати відповідальність, тримати удар і володіти ситуацією повністю.

Еліс носить мою дитину. І я не дозволю їй проходити крізь це самостійно, здригаючись від кожного мого погляду чи боячись за своє майбутнє в компанії. Я бачив переляк у її очах — вона чекала від мене реакції функціонера, бізнесмена, який бачить у цьому лише «проблему».

Але вона не знає одного: я вже вирішив. Я не залишу її. І завтра вранці ми гратимемо за новими правилами.

Телефонний дзвінок розітнув тишу кімнати раптово й різко. Екран на столику спалахнув, підсвічуючи білу смужку тесту. На дисплеї висвітилося ім'я: Деніс.

Мій давній бізнес-партнер і, мабуть, єдиний чоловік у моєму оточенні, якого я міг без вагань назвати справжнім другом. Ми пройшли з ним через стільки ризикованих угод і жорстких переговорів, що розуміли один одного з пів слова.

Я зробив ще один ковток віскі, протягнув руку й натиснув на зелену іконку.

— Слухаю, Деніс.

— Марк, вибач, що так пізно, — пролунав у динаміку його бадьорий, як завжди, голос. — Перевіряв останні правки до завтрашнього контракту з німцями. Усе готово. Вони погоджуються на наші умови по логістиці, але об одинадцятій ранку чекають нас у конференц-залі. Ти як, зібраний? А то сьогодні на тобі лиця не було.

— Все під контролем, — відповів я автоматично, звичною для себе фразою, хоча насправді контролю над власною долею зараз мав найменше за останні десять років. — Завтра об одинадцятій я буду на місці.

— Чудово. Еліс підготувала фінансові додатки? Вони нам знадобляться на самому початку.

Згадування її імені змусило серце здригнутися. Я подивився на скляний столик, де лежав тест.

— Так, додатки готові, — сказав я, помовчавши секунду. А потім додавши серйозним голосом: — Але на переговорах її не буде. І взагалі... найближчим часом вона змінить свій графік.