Глава 18

Алекса

Ранок прийшов несподівано. Перше, що я усвідомила, було тепло. Не просто тепло спальника, а гаряче, обпікаюче тепло, яке огортало мене ззаду. Другим — було важке дихання біля потилиці, яке лоскотало волоски. Я різко розплющила очі, не рухаючись. У мене пішло кілька довгих секунд, щоб усвідомити ситуацію.  Моя спина була щільно притиснута до грудей Різа. Міцна рука спокійно лежала у мене на талії. Він обіймав мене. І так ми проспали всю ніч? Як він посмів, нахаба? Хоча, може це тому я проспала так солодко?

Я спробувала поворухнутися, але його хватка не давала мені вислизнути. Я відчула запах. Запах диму, землі та чогось... дуже чоловічого і приємного, що відчувалось від нього. Я ледь повернула голову. Буркотун спав, його обличчя було спокійним і дуже молодим, без звичайної напруги чи тіні паскудного характеру. Добре, ти нестерпний, але ти справді теплий та гарний. Навіть задушити тебе поки не хочеться. Мабуть, це була лише необхідність, щоб не замерзнути до смерті. І навіть те, що мені приємні його обійми – нічого не значить.

Я відчула, як мої щоки починають горіти, і швидко заплющила очі, прикидаючись сплячою. Нехай думає, що я все ще сплю. На вулиці була десь п’ята година ранку. Хмари розсіялись, відкриваючи блакитне небо та сонечко, яке щойно підіймалося. Повітря пахло вологою землею та свіжістю листя й трави. Було ще зарано. Варто було б поспати ще після вчорашнього шаленого дня, але сон більше не йшов. Добре, що хоч спала міцно, без кошмарів. Закривавлені тіла тих бандитів ще довго стояли перед очима, хоч я і намагалася не дивитися на них.

На щастя, завдяки Різу, мені не довелося розповідати патрулю про все, що сталося. Громовик він чомусь у мене забрав і сказав їм, що це його зброя. Сперечатися не стала — йому краще знати, що тут до чого.

Що б було, якби моїм супутником був якийсь дідусь чи дівчина? Страшно навіть уявити. Тому я щиро вдячна Долі, що моїм супутником виявився цей черствий сухар, який ризикнув собою, щоб врятувати нас усіх.

От що з ним не так? Щойно він може розлютити своєю поведінкою та вічно невдоволеним обличчям, а вже за мить його хочеться обійняти й зацілувати за допомогу та звичайне, людське спілкування. Що в його голові — справжня загадка. Може, у нього важке життя, чи якась травма і він боїться зближуватися з іншими? Бо щойно у нас починається хоч якийсь контакт, він відразу відштовхує грубістю та шпильками. Справжнє роздвоєння особистості.

І ось зараз він мене ніжно обіймає. У його обіймах тепло та бентежно, та коли він прокинеться, все це зникне, і почнеться новий раунд обміну грубощів.

Трохи пізніше він прокинувся. Я вдала, що сплю, хотілося дізнатися його реакцію. І вона мене дуже здивувала. Він не відсторонився одразу, начебто знав, що ми провели ніч в обіймах. Він глибоко вдихнув десь у мене на маківці, а його руки почали ковзати моїм тілом, пестячи. Від цього гаряча хвиля прокотилася моїм тілом, наповнюючи жаром кожну клітину. Що він робить? Може, він ще спить і йому сниться та офіціантка? Збоченець.

Коли його рука накрила мої сідниці, я не витримала та швидко вилізла зі спальника під його гучний сміх.

— Якого дідька Ви робите? — нагримала на нього, взявшися в боки.

— Хотів перевірити, наскільки вистачить Вашої витримки вдавати, що спите, і насолоджуватися моїми обіймами. Сподобалося? — підморгнув він, широко посміхнувшись.

— Ви... Ви... — не змогла підібрати слів від того, що він вгадав. Мені дійсно сподобалось, але визнавати це не збираюся.

— Нестерпний? Чи надто вродливий? — продовжував він з мене насміхатися.

— Ідіть під три чорти! — якомога зліше промовила я та, розвернувшись, пішла в бік гілки, де сиділи вчора.

— Фу, як не личить леді так лаятися! — награно засуджуючи промовив цей без п’яти хвилин мрець.

— Я не леді, а печерна людина! Ви ж самі про це казали, тож маю повне право! — відповіла я йому та почала розпускати свою косу, бо вона з учорашнього дня зовсім розпатлана.

— Так! Як я міг забути? Дякую, що нагадали, — офіційним тоном сказав він та почав збирати спальник.

Я вирішила його ігнорувати, більше ні слова йому не скажу. Бісить цей індик. Як він міг? Обмацав, ще й насміхається! Ні, я так більше не можу! Найму інший екіпаж, як тільки доберуся до наступного міста. Так і зроблю! За порятунок мого життя я йому, звісно, вдячна, але більше не витримаю його поведінки.

Я дістала щітку для волосся та почала приводити його до ладу. Швидко поглянула, чим займається чоловік. А застала його за спостереженням за моїми діями. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя. Здавалося, його очі змінили колір, ставши ще темнішими. Але мене це не злякало, навпаки — я дивилась на нього у відповідь, наче зачарована, продовжуючи розчісувати волосся.

Через кілька миттєвостей він струснув головою та прокліпався. Потім майже побіг у бік річки, на ходу скидаючи з себе сорочку і стрибнув туди. Ненормальний! Вирішив втопитися? Я ж не зможу допомогти, бо абсолютно не вмію плавати. Ще з дитинства мене вчили батьки, подруги, навіть тренер, але все марно. Ну не можу я на воді втриматися, відразу йду на дно.

Одного разу я ледь не втопила Дейзі, яка вирішила вчити мене в озері, що було неподалік нашого дому. Спочатку все було добре, вона мене підтримувала за ноги і живіт, та коли відпустила руки, я перелякалася. Паніка стрімко накрила мене так, що я схопилася за неї й почала тягнути Дейзі під воду. Вона ледь вибралася з-під мене. Більше плавати ми не ходили. Тому за ним я не полізу, бо врятувати не зможу, а тільки втопитися допоможу.

Раптом із води, мов антична статуя, з'явився Різ. Він повільно виходив на берег. Краплі води стікали з широких плечей та рельєфного торсу, не оминаючи кожен м'яз. Штани непристойно прилипли до ніг, я намагалася не дивитися нижче живота.