Глава 16

Доріаз

Виїхали ми десь через годину, після того, як дочекалися патруль, і дали свідчення про напад на нас. З ними розмовляв я, щоб дівчина не дізналась, що всі нападники мертві; тому я попросив її сидіти всередині диліжансу, поки все не закінчиться. Вона була й не проти, бо дивитись на закривавлених чоловіків не мала бажання.

Мишка складала речі в просторову сумку з таким виразом обличчя, що я ледь утримався, аби не зареготати. Вона дійсно дивна: реагує на все, наче маленька дитина, яка тільки пізнає світ.

Я посадив її на коня попереду себе, бо боявся, що вона не втримається позаду, а так хоч я зможу її тримати. Вона ідеально вмостилася поряд, спираючись спиною на мене. Така маленька, справжня мишка. Я намагався не звертати уваги, що її сідниці терлися об мої стегна. Я ще раз пошкодував, що дав згоду на ці тортури. Який же я дурень!

Години дві ми їхали з великою швидкістю, бо я хотів встигнути до найближчого заїжджого двору, доки не стемніє. До того ж, погода почала псуватися: дощові хмари наближалися до нас із неймовірною швидкістю. Дівчина дійсно виконувала свою обіцянку — не скаржитися та мовчати, хоч я відчував, що їй важко дається ця дорога.

Щойно ми заглибилися у старий ліс, повітря стало густим і важким. Світло, що просочувалося крізь густі крони, миттєво потьмяніло. Кінь почав неспокійно переступати копитами, відчуваючи зміну погоди. За мить спокій розірвався гучним громом. Небо, здавалося, розкололося. Дівчина злякано здригнулася, притулившись до мене ще міцніше.

— Нам треба знайти місце, щоб сховатися, ми не встигнемо до заїжджого двору, — сказав я їй на вухо. Вона мовчки кивнула.

Злива накотилася раптовою, холодною стіною. Дощ перетворився на суцільний, шалений потік, який миттєво просочив наш одяг. Слідом накрив глухий, безперервний шум води, що бив по листю дерев та по обличчю. З мокрого волосся збігала вода, застеляючи очі, що не давало побачити, куди саме сховатися.

Раптом, у густому сірому мареві, спалахнула блискавка. Вона була настільки яскравою, що на мить висвітлила кожну мокру гілку навколо нас, і в цей момент я побачив досить великий обрив, що утворився внаслідок підмивання ґрунту річкою, яка протікала поблизу. Природна низина з густими кущами та деревами згори допоможе нам перечекати зливу, тож я направив туди коня, який щоразу після вибухів грому намагався стати дибки, від чого дівчина лячно скрикувала.

Я зіскочив з коня на землю та допоміг зняти з нього промоклу до нитки супутницю, яка тремтіла від холоду, цокаючи зубами. Як тільки вона опинилась на ногах, я задіяв магію, щоб висушити спочатку її, потім себе та коня. Нам не вистачало ще, щоб хтось із нас зліг з лихоманкою.

У мене трохи запаморочилось у голові від застосування магії, тож я поспішив сісти на повалене дерево, що було тут. Цей обрив добре захистить від зливи та вітру, отже, можемо залишитися на ночівлю, бо дощ не припиниться до ранку, я певен.

— Скоро це перейде в звичку — сушити Вас від дощу, — сказав я, дивлячись, як дівчина розпливлася в щасливій усмішці, оглядаючи себе з усіх боків.

— Мені б хотілося мати таку здібність, бо сушити моє волосся займає багато часу, — мрійливо усміхнувшись, відповіла вона.

— Не втомилися ходити з такою довгою косою? Може, було б простіше її зрізати? — запитав я її, а у відповідь почув фиркання їжака.

— Я з самого дитинства з нею, вона — частина мене. Не уявляю себе з коротким волоссям. Може, колись, коли буде надто заважати — відріжу! — усе ж відповіла вона.

Дівчина почала збирати гілки та листя, що були поруч, знайшла товсту зламану гілку й склала це все докупи.

— Що Ви робите? — запитав я її.

— Хочу спробувати запалити багаття, щоб не змерзнути вночі, — відповіла вона, продовжуючи збирати гілки.

— Ви це робили хоч раз? — Мені було цікаво спостерігати за її спробами знайти сухі гілки, яких тут майже немає.

— Ні, але колись потрібно ж спробувати, все одно нічим більше займатися, — відповіла вона й розвела руки в сторони.

Я знаю одне цікаве зігрівальне заняття, але не можна. Вона ще якийсь час збирала гілки, потім знайшла два камінці та почала бити один об один. Я закрив долонею рот, щоб не засміятись. Так вперто їх бити потрібні міцні нерви. Звісно, нічого не вийшло, бо все було вологе.

Дощ продовжував лити, мов з відра. Єдине, що тішить — це те, що грім більше не турбує, бо кінь його погано переносить, та й мишка лякається. Хоча зараз вона мене лякає більше — своїм поглядом, ніби хоче очима вогонь розвести. Зрештою, вона втомилась та сіла поруч зі мною на товсту гілку.

— Хай йому грець! Клятий дощ! — нервував цей гризун.

Я вирішив трохи її порадувати, бо день і так був важкий. Я направив рукою трохи магії на купку гілок та запалив вогонь. Гілки миттю спалахнули яскравим полум’ям. Мишка встала та почала стрибати від щастя, плескаючи в долоні.

— Дивовижно! Як Ви це робите? Дякую! — кинулась вона мене обіймати за шию.

Як просто її порадувати! Я ще не зустрічав таких жінок: проста, дотепна, вперта, добра, з гострим язиком та неймовірно гарна. Де вона взялася на мою голову? Кілька днів — і я її більше не побачу. Ця думка викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, мені прикро прощатися з нею, бо більше не буде наших битв дотепами, її фиркання поруч, її дзвінкого сміху, що розноситься навколо, мов плескіт річки, її сліпучої усмішки, що сяє, наче сонце після дощу. З іншого — я хочу втекти якомога далі, щоб ці почуття не стали сильнішими. Моє єдине кохання — це робота! Вона займає майже весь мій час. Тривалі стосунки з кимось усе одно закінчаться, бо мало яка жінка витримає постійну відсутність чоловіка. Не хочу страждати сам та змушувати страждати й жінку.