Глава 11

Алекса

Сьогоднішнє сонце нарешті вирішило бути лагідним, але радості це не додавало. Шлунок виводив голодні мелодії, а мій сечовий міхур уже почав посилати сигнали лиха. Кучер гнав диліжанс так, наче за нами гналися демони. Тряска стала настільки нестерпною, що до болю в усьому тілі приєднався ще й головний біль.

Мій сусід теж був не в дусі: він лежав із заплющеними очима, але кожна вибоїна виривала з його вуст коротку, але дуже містку лайку. Я згадала про аптечку Марти, десь там було зілля від головного болю. Коли я почала порпатися у валізі, павич невдоволено зиркнув на мене, але мені вже було байдуже. Знайшовши білу пляшечку, я відкоркувала її й одразу пошкодувала. Запах був такий, наче я засунула ніс у сарай до немитої кози. Але вибору не було. 

Накрапавши кілька крапель у рот, я миттєво запила їх водою. Смак виявився ідентичним запаху — наче я справді лизнула козу. Гидота рідкісна.

Раптом сусід підвівся.

— Це від голови? — сухо запитав він, не зводячи очей із пляшечки.

— Так, — неохоче буркнула я.

— Можете... пригостити цією гидотою? — він вимовив це так, ніби просити про допомогу було для нього фізично боляче.

— Тримайте, мені не шкода. Можете випити все, навіть не запиваючи. Вам буде корисно для характеру, — я простягнула йому зілля.

Він коротко засміявся й прийняв пляшечку. Коли він ковтнув це вариво, навіть його аристократичне обличчя на мить скривилося. Добра душа в мені перемогла — я простягнула йому свою воду.

— Дякую, — кивнув він, запивши цю гидоту і знову влігшись на сидіння.

Я не могла мовчати. Потреба в спілкуванні вибухала всередині, не звикла я стільки не розмовляти.

— Ви знаєте, з чого це роблять? — запитала я.

— Повного складу не скажу, але основа там — козячий жир, — спокійно відповів він.

— Я так і знала! Відчуття, наче козу лизнула. — поділилась своїми відчуттями.

— Ви раніше його не пили? — крізь сміх запитав він. Коли він сміявся щиро, то навіть переставав бути таким бісячим. Його обличчя розгладжувалося, і він ставав... просто гарним чоловіком.

— Не доводилося, — швидко відрізала я, боячись знову збовкнути зайвого про свій світ, тому довелося знову мовчати.

За годину ми нарешті в’їхали в невелике містечко й зупинилися біля триповерхового дерев’яного готелю з вітражними вікнами.

— Сьогодні ночуємо тут! — оголосив кучер. — Треба відпочити, бо завтра буде трясти ще дужче.

Кучер допоміг мені вийти, подавши руку, як справжній джентльмен, не те що деякі. Я кинула погляд на павича, який виліз слідом, і ми почимчикували всередину. Готель зустрів нас затишком і ароматом свіжої їжі. За стійкою стояв господар, Бернард — чоловік, схожий на добродушного ведмедя з густою бородою.

— Вітаю у моєму закладі! — пробасив він, сяючи посмішкою. — Бажаєте кімнату для молодят?

Я пирснула так гучно, що ледь не задихнулася. Обличчя сусіда в цей момент було безцінним — такий собі мікс шоку, відрази й ображеної гідності.

— Ні, дякую! — випередила я сусіда, ледь стримуючи регіт. — Нам окремі кімнати. Я навіть імені цього пана не знаю.

— Прикро, ви так гарно разом виглядаєте... — сказав і одразу знітився Бернард під вбивчим поглядом мага.

— Якщо можна, заселіть нас на різних поверхах, — продовжила я своє прохання. — Я так втомилася, що можу хропіти. Не хочу доводити сусіда до істерики, його і так бісить саме моє дихання.

Бернард прикрив рота долонею, намагаючись не засміятися в голос.

— Годі! Ключі! — прогарчав сусід, простягаючи руку. — І подвійну порцію вечері в номер.

Отримавши свій ключ, він буквально злетів по сходах. Я ж замовила собі вечерю та купу солодощів до чаю й отримала ключ від другого поверху.

— Ваша кімната — остання справа, — підмигнув мені Бернард. — Там поруч нікого, тож хропіть скільки душі завгодно!

Я зареготала на весь хол і, підхопивши валізу, пішла шукати своє тимчасове лігво. Нарешті нормальне ліжко!

Доріаз 

Я піднімався по сходах під дзвінкий сміх цього гризуна. Хропіти вона збирається, ви тільки подумайте! Жодна знайома мені леді не дозволила б собі навіть подумати про таке вголос, не те що вимовити при сторонньому чоловікові. Її точно виховували десь у диких печерах.

Кімната виявилася цілком пристойною: чистою, світлою та просторою. Але головне — там було велике м’яке ліжко. У моєму нинішньому стані на все інше я навіть не збирався звертати уваги.

Почувався я все ще паршиво, хоча голова, дякувати богам та моїй нестерпній супутниці, більше не розривалася на шматки. “Лизнула козу”... — згадав я її слова й мимоволі всміхнувся. Ні, вона аж ніяк не леді. Але й на звичайну селянку не схожа — надто гостра на язик. Хоча, хто знає цих сільських дівчат? У мене з ними зазвичай були значно коротші й цікавіші зустрічі, де довгі розмови були зайвими.

Поки чекав на вечерю, вирішив відігрітися у ванній. М’язи нили так, наче мене кілька годин поспіль били ногами. Гаряча вода, підігріта побутовим артефактом, стала справжнім порятунком — принаймні на це не довелося витрачати дорогоцінну магію, яка відновлювалася зі швидкістю равлика. Ситна вечеря й нормальний сон мали нарешті повернути мене з овоча в людину.

Лежачи у воді, я знову згадав дурнувате запитання власника готелю про “кімнату для молодят”. Мене це роздратувало значно сильніше, ніж мало б. А причина всьому — моя вельмишановна матінка. Ось уже три роки наші стосунки перетворилися на нескінченне поле битви через моє одруження. Кожен візит додому перетворюється на огляд майбутніх дружин: чергова донька якоїсь її подруги вже чекає за столом. І кожна з них — “найкраща, найгарніша, найрозумніша”. Матінку зовсім не турбує те, що я не маю жодного бажання зв'язувати себе шлюбними обітницями. Мені лише тридцять, куди поспішати?