Глава 10

Доріаз Валейн 

Повернувшись до диліжанса, я виявив, що дівчина вже вмостилася на своєму сидінні. Вона підібгала ноги до грудей і обхопила їх руками, згорнувшись калачиком спиною до мене. Її силует у напівтемряві карети здавався зовсім крихітним і беззахисним.

Я мовчки ліг навпроти, сподіваючись на рятівний сон. Голова розламувалася, руки все ще тремтіли — наслідки магічного спустошення нагадували про себе кожним ударом пульсу у скронях. Я заплющив очі, вже майже відчуваючи солодкий сон, аж раптом з іншого боку знову почулося шурхотіння.

Цей гризун ніяк не міг знайти собі місця. Вона крутилася, зітхала, а потім і зовсім встала й почала порпатися у валізі. Шурхіт тканини змішався з ледь чутною, але дуже виразною лайкою. Моє терпіння луснуло. Я різко сів, ігноруючи черговий напад запаморочення.

— Що ти робиш, жінко?! — мій голос пролунав різко, розітнувши тишу карети.

Дівчина від несподіванки пискнула, впустивши щось із рук. У кутку тьмяно блимав магічний світильник, але його світла ледь вистачало, щоб розгледіти її обриси. Перед моїми очима все пливло.

— Не кричіть на мене! Знову налякали... Я переодягаюся! — обурено прошепотіла вона у відповідь. — Не можу спати у мокрій сукні. Мені холодно!

Я на мить заціпенів, намагаючись усвідомити почуте:

— У якій мокрій сукні?

— Зранку лив дощ, я промокла наскрізь! — її голос забринів від невдоволення, ніби це я особисто тримав над нею хмару. — Сукня за день так і не висохла. Я тремчу від холоду, як я маю заснути?

Тільки тепер до мене дійшло. Її сукня була з темної щільної тканини — якщо не придивлятися спеціально, волога була майже непомітною. Весь цей день, поки я вдавав із себе втомленого сноба, вона мерзла в сирому одязі.

— Чому не висушили магією? Ви що, не магиня? — запитав я, хоча відповідь уже крутилася в голові.

— Якби я вміла це робити, то не сиділа б мокра до вечора! Я — звичайна людина! — у її шепоті чулися справжні блискавки.

Я важко зітхнув і потер обличчя долонею. Мої резерви були на межі, але залишити її тремтіти до ранку було б занадто навіть для мене. До того ж, якщо вона не заспокоїться, я точно не посплю, а завтра ризикую когось придушити.

— Якщо я висушу Ваш одяг, Ви обіцяєте влягтися і нарешті замовкнути? — запропонував я.

— Так, звісно! Обіцяю не ворушитися, — втомлено відповіла вона.

Я підняв руку, збираючи залишки магії в долоні. Спрямував потік на її сукню та плащ. Тканина під моїми пальцями потеплішала, волога випарувалася за лічені секунди. Наостанок я додав крихту тепла — невеликий бонус, щоб вона зігрілася. Запаморочення накрило мене сильніше. До горла підступила нудота, а в очах потемніло. Я важко завалився назад на сидіння, не маючи сил навіть дихати.

— Дякую... — почув я її тихий, майже невагомий шепіт. Це було останнє, що я зафіксував перед тим, як остаточно провалитися в глибокий, важкий сон.

Алекса

Мій рятівник провалився в сон миттєво, наче йому просто вимкнули живлення. Я завмерла, роздивляючись його силует у тьмяному світлі. Чим же треба було займатися, щоб дійти до такого виснаження? Втім, я була занадто вдячна, щоб розпитувати. Сукня була не просто сухою, вона віддавала теплом. Я загорнулася в плащ, наче в кокон, і вперше за день відчула, як розслабляються м’язи, що до цього здригалися від холоду. Як же круто бути магом! І з цими думками я нарешті заснула.

Пробудження було жорстким. Диліжанс смикнувся, рушаючи вперед, і звуки скрипу коліс та підстрибування на вибоїнах безцеремонно вигнали залишки сну. Світанок ледь пробивався крізь хмари, заливаючи кабіну сірим світлом.

З іншого боку почулася приглушена лайка. Сусід теж прокинувся, і, судячи з тону, почувався він не краще за мене. Я сіла, намагаючись розім’яти затерпле тіло. Зараз я б продала душу за годину в гарячій ванні, а не оце все.

Чоловік сів навпроти. Обличчя бліде, щелепи стиснуті так, ніби він збирався перекусити комусь шию, а в очах — суміш роздратування й болю.

— Тільки не бийте! — випалила я раніше, ніж встигла подумати. — Я не винна. Свою обіцянку виконала, спала тихо, як мишка!

Він на кілька секунд заціпенів, розглядаючи мене з таким щирим подивом, ніби я раптом заговорила на мові драконів. А потім... він засміявся. Це не був той глузливий смішок, до якого я звикла. Це був гучний, щирий регіт, від якого його обличчя вмить змінилося. Тепер уже настала моя черга кліпати очима.

— Ви дуже дивний, — сказала я, коли він трохи заспокоївся. Ну як його зрозуміти? То бурчить, то магією допомагає, а тепер регоче без причини.

— Від дивної чую, — перекривив він мене, і в його очах застрибали бісики. — Читаєте книгу для початкових класів із таким виглядом, ніби відкриваєте таємниці світобудови. Плутаєтеся у власній спідниці так, наче бачите її вдруге в житті. Скажіть чесно, у якій печері Ви провели свої шістнадцять років?

— Мені дев’ятнадцять! — обурено вигукнула я. — І я зовсім не дивна. Книга цікава, я просто... вирішила освіжити знання. Що в цьому поганого? А сукні... ці мені подарували. Вони просто відрізняються від тих, що я носила раніше, тому незвично.

Я відчула, як земля починає вислизати з-під ніг. Ще трохи — і я бовкну про інший світ. Треба було негайно змінити тему:

— І взагалі, з чого ви сміялися?

— Не скажу! — він глузливо вигнув брову, явно насолоджуючись моїм роздратуванням.

Його гойдалки в настрої бісили неймовірно. На одну мить він здавався людяним, а в наступну — знову перетворювався на самозакоханого павича. Мені так хотілося вліпити по цій гарній мармизі, але замість цього я просто по-дитячому показала йому язика. Під новий вибух його реготу я демонстративно відвернулася до вікна. Все! Більше жодного слова. Хай сміється сам із собою, а я буду вивчати пейзажі!