Глава 4

Наступного ранку я прокинулася з шаленою надією, що нарешті опинюся у своїй кімнаті, а цей кошмар розсіється разом із нічним туманом. Розплющила очі — облом! Це не сон. Я дійсно в іншому світі, трясця! Що ж, нічого. Я обов’язково повернуся додому, чого б мені це не коштувало.

Я обрала найкоротшу сукню, яку тільки вдалося знайти в шафі Норми, хоча короткою вона була лише за місцевими мірками, і вийшла з кімнати. Марти вдома не було. На столі на мене чекав сніданок і аркуш паперу. У записці вона пояснювала, що побігла на зміну, але обіцяла повернутися пообіді, щоб продовжити моє навчання місцевим звичаям.

Поснідавши яєчнею та трав’яним чаєм, я вирішила не киснути в хаті. Сидіти пів дня в чотирьох стінах — не мій варіант. Поки я тут, треба роздивитися все як слід. Будемо вважати, що я потрапила на екскурсію замість Єгипту. Щоправда, сервіс тут дещо специфічний. На п'ять зірок не тягне.

Надворі було сонячно й тепло. Село гуло, наче розбурханий вулик: народ метушився, хтось кудись поспішав, чулися вигуки торговців. Майже в кожному будинку була якась крамничка. Найбільше, звісно, з їжею, від ароматів якої в мене паморочилося в голові. Але купити бодай щось я не могла — фінанси співали романси.

Треба було терміново щось вирішувати з грошима. Просити в Марти язик не повертався — їй самій ледь вистачало на життя, а мені ж потрібно сплатити за диліжанс, їжу в дорозі та житло в столиці, поки той “надто зайнятий” маг зволить мене прийняти. Ідея піти десь попрацювати за кілька днів здавалася сумнівною — навряд чи за такий короткий термін можна заробити цілий статок.

Замислившись, я не помітила, як опинилася на самій околиці Манесса. Остання хатинка, що притулилася до самого лісу, різко відрізнялася від сусідніх. Її подвір’я нагадувало епіцентр катастрофи: усюди валялися дошки, якісь іржаві залізяки та пристрої абсолютно незрозумілої форми. Здавалося, ніби ураган пронісся всім королівством, зібрав дивне сміття і висипав його саме тут. Підходити близько стало лячно, тож я поспішила повернутися назад. Марта вже мала бути вдома — от і розпитаю її про це дивне звалище.

Коли я переступила поріг хати, Марта якраз виходила зі своєї кімнати. Вона виглядала неймовірно втомленою, а темні кола під очима говорили про те, що жінка проплакала всю ніч.

— Я вже збиралася йти тебе шукати! Все добре? — запитала Марта, ледь я переступила поріг. В її голосі тремтіло щире хвилювання.

— Так, не турбуйтеся, я просто ходила на розвідку, — заспокоїла я її. — А от Ви... Ви добре почуваєтеся? Виглядаєте зовсім змореною.

— Не стулила очей усю ніч, — зітхнула вона, і в її очах знову забриніли сльози. — Усе картала себе за те, що накоїла. Мені так соромно перед тобою, Алексо...

Я не витримала, підійшла ближче і міцно обійняла жінку.

— Перестаньте себе з’їдати, Марто. Я вас не звинувачую. Ніхто не міг передбачити такого результату. Впевнена, якби я опинилася на вашому місці, я б теж хапалася за будь-яку надію. Давайте домовимося: Ви зараз підете відпочивати, а я приготую нам обід? — я усміхнулася, намагаючись передати їй хоч трохи свого впевненого настрою.

— Я б залюбки, дитино. Ноги вже справді ледь тримають, — вона вдячно всміхнулася у відповідь. — Давай я тільки розпалю піч, а все інше знайдеш у засіках.

Марта впоралася з маленькою піччю, яка нагадувала наші сільські печі в мініатюрі, і пішла до себе. Я ж взялася за справу. У звичайній шухляді знайшлося борошно, а в спеціальній холодній шафі, такий собі магічний прототип нашого холодильника, я виявила яйця, свіже молоко та запашний мед. Вибір був очевидний — мої улюблені панкейки.

Через годину кухня наповнилася солодким ароматом, який миттєво переніс мене в дитинство. Кожні вихідні мама готувала мені такі самі млинці на сніданок... Серце стиснулося від раптового болю. Як вона там? Чи шукає мене? Я так за нею сумую!

Марта вийшла з кімнати якраз тоді, коли я викладала останню порцію.

— Як же божественно пахне! Що це за диво, дитино? — вона здивовано вставилася на золотисту гірку на столі.

— Панкейки з медом. У вашому світі такого не готують? — запитала я, сподіваючись, що місцеві шлунки прихильні до земної кухні.

Жінка обережно взяла один млинець, покрутила його, розглядаючи з усіх боків, і нарешті відкусила шматочок.

— О боги, це неймовірно смачно! — вигукнула вона, проковтнувши майже все за один раз. — Нічого подібного в житті не куштувала. Напишеш мені рецепт?

— Звісно, напишу, — розсміялася я, наливаючи нам запашний трав'яний чай. — Сідайте, будемо обідати.

Коли перша хвиля голоду вщухла, я вирішила задовольнити свою цікавість:

— Марто, поки я гуляла, то дійшла до самого краю села, під ліс. Там стоїть дивна хатина, вся завалена якимось мотлохом і залізяччям. Це у вас там місцеве звалище?

Марта раптом відставила чашку і весело розреготалася.

— О ні, Алексо, це зовсім не звалище! Це оселя нашого майстра на всі руки. Він збирає по всьому селу будь-які матеріали, що можуть стати йому в нагоді для його пристроїв. Він у нас справжній винахідник, хоч дехто й каже, що він трохи не при собі. Його звуть Ангус Дарей, — почала розповідь Марта, відпиваючи чай. — Він маг-артефактор вищого рівня. Кажуть, сам Його Величність кликав його на службу до столиці, але цей дивак відмовився. Вибрав життя в глухому селі, аби спокійно майструвати свої штуковини на продаж. Він навіть створив магічний каталог із зображеннями та описами товарів і розіслав його по всіх крамницях королівства. Щоб зробити замовлення, достатньо просто заповнити спеціальну картку, вказавши адресу. Ангус відправляє товар поштою, а покупець передає гроші у відповідь. Отак він і живе.