Глава 2

Наснився мені дивний, майже потойбічний сон. Наче я лечу в цілковитій тиші крізь бездонну темну прірву. Навколо, не зачіпаючи мене, мерехтіли загадкові сяючі цятки, що пролітали повз, мов далекі зірки. Я відчувала дикий жах, що пробирав до самих кісток. Що зі мною? Куди я падаю? Я відчайдушно хотіла прокинутись, але темрява не відпускала. Голова йшла обертом, а до горла підступала нудота. Це відчуття миттєво воскресило в пам’яті той жахливий день у парку розваг, куди Дейзі затягнула мене рік тому на зимові свята.

З дитинства я панічно боюся висоти, і подруга, звісно, про це знала. Начитавшись “експертних” порад в інтернеті, вона влаштувала мені справжній сеанс шокової терапії. Жодних поступових кроків чи заспокійливих бесід. "Фахівці" з мережі були одностайні: щоб знищити страх, треба зануритися в нього з головою. Не тікати від монстра, а оселитися в його лігві. Боїшся темряви? Зачинися в холодному підвалі. Страх висоти? Катайся на американських гірках, доки не охрипнеш від крику. Отож, Дейзі й потягнула мене на ті кляті гірки “боротися зі страхами”. Чи варто казати, що це не допомогло? Навпаки, тепер я обходжу парки розваг десятою дорогою, тричі поплювавши через плече, ще й тоді тиждень лікувала зірваний голос. Здається, мої крики чуло все місто... Бідні люди, яким не пощастило опинитися поруч. Подруга після того випадку заріклася давати мені сумнівні психологічні поради з інтернету. І правильно!

Зараз відчуття були майже ідентичними, тільки тут, у прірві, мій крик був беззвучним. Щось підказувало мені: після цього “польоту” фобія залишиться зі мною назавжди, і жодні методи вже не допоможуть, хоч на електричний стілець саджайте. Скільки я вже так лечу? Коли цей кошмар нарешті розсіється?

Жах скінчився так само раптово, як і почався. Але я не була впевнена, що справді прокинулася... Поряд почулося чиєсь приглушене шепотіння. Дивно. Мама ніколи б не впустила сторонніх до моєї кімнати без дозволу. Це щось новеньке! Я розплющила очі, кілька разів кліпнула, сподіваючись, що марево зникне, але картинка не змінилася. Це була не моя спальня. Де моя блакитна натяжна стеля? Куди зникли улюблені постери Linkin Park?

Натомість я опинилася в тісній кімнаті, зведеній зі старого темного дерева. Стіни з грубих колод були побілені лише подекуди, а повітря було густо наповнене незвичними ароматами — сухих трав, старої деревини та воску.

У кутку стояв простий дубовий сундук, а біля ліжка — грубий стілець із високою спинкою. Єдине невелике вікно було міцно закрите дерев'яними віконницями. Я лежала на невеличкому дерев’яному ліжку біля дверей, загорнута в тонку ковдру. Навпроти височів великий камін, полиця якого була заставлена купою скриньок та дивних статуеток з феями. Усе навколо дихало бідністю, теплом та якимось особливим сільським затишком.

— Дункане, вона прокинулась! Зроби щось! Виправ це негайно! Це не моя дочка! — почувся чийсь переляканий жіночий голос.

Я повернула голову і завмерла. Переді мною стояв дивний дідуган: невисокий, із довгим сивим волоссям та густою бородою. Він був одягнений у старий сірий плащ і вбрання, яке я бачила хіба що у фільмах про середньовіччя. Гендальф місцевий якийсь. Поряд із ним застигла жінка років п'ятдесяти, вища за дідуся на цілу голову. Її хвилясте червоне волосся вогнем розсипалося по плечах, а чорна сукня стародавнього крою лише додавала загадковості.

Це що, якась костюмована вечірка? Чи я потрапила на знімальний майданчик? Паніка гарячою хвилею розлилася по тілу, перехоплюючи подих. Що я тут роблю?

— Ви хто? Де я? — хрипко запитала я, відчуваючи, як тремтять губи.

— Вибач, дитино, це якась жахлива помилка! Дункан усе виправить! Ти ж виправиш, правда? — жінка заговорила до мене, а потім повернулася до старого з благальним поглядом.

— Ем, я не впевнений… — розгублено розвів руками дідок. — Я вперше робив подібне. Що тепер чинити — не маю жодного уявлення!

Жінка зблідла, її очі округлилися від шоку.

— Ви мені поясните, що тут відбувається?! Хто ви такі? Як я сюди потрапила? — закричала я, відчуваючи, що істерика зараз прорветься назовні. Вони не поспішали з відповідями, і це лякало ще більше.

— Зараз усе поясню, тільки не репетуй! Що за невихована молодь пішла… — пробурмотів собі під ніс дід і підсунув стілець ближче до мого ліжка. Він гордо випнув груди й підняв підборіддя:

— Я — Дункан Кроул, просторовий маг середнього рівня Королівства Аменд’аль. Приємно познайомитись!

— Це якийсь жарт? Який ще маг? Яке королівство? — я почала відчайдушно озиратися по сторонах. — Дейзі, це ти замовила цей розіграш? Виходь, це вже зовсім не смішно! Зовсім здуріла зі своїм фентезі?

Цього не може бути. Просто не може! Я читала романи про “потраплянок”, але це була лише фантазія письменників, розвага для нудьгуючих вечорів! Я не можу бути однією з них. Я хочу додому! В цю мить я була згодна навіть на мамин цех, на пил і піжами, аби лише забратися звідси. Невже це мама так вирішила мене провчити? Ні, вона б ніколи не зайшла так далеко… Потрібно було негайно заспокоїтись і нарешті збагнути, що тут, у дідька, коїться. Вдих-видих, Алексо… Ти впораєшся.

— Ніякої Дейзі тут немає. Заспокойся і вислухай мене, нарешті! — дід насупив кудлаті брови, свердлячи мене колючим поглядом. — Жінка поряд із тобою — Марта Ролінг. Вона найняла мене, щоб я повернув її доньку зі світу мертвих. Я казав їй, що це неможливо, але вона вперто наполягала на спробі. Сталася прикра помилка. Замість душі покійної я витягнув з іншого світу тебе…