Розділ 4

Матвій

Я забрав свою сумку й пішов до кімнати на першому поверсі. Вона виявилася такою ж затишною, як і на бабусиних фото: простора, охайна, зі зручним ліжком, шафою, столом та великим вікном, крізь яке було видно море. Саме те, заради чого я й витратив стільки часу на пошуки. Якби я сам обирав кімнату, то, можливо, трохи довше придивився б до обох, перевірив би, яка краща, і лише потім остаточно вирішував. Але в мене не залишалося вибору. Я просто зайняв єдину вільну спальню, тоді як верхню вже встигла обжити дівчина, яка абсолютно несподівано стала моєю сусідкою.

Я поставив сумку біля шафи й пішов до машини за валізою і продуктами. Подумавши, вирішив зателефонувати бабусі й розповісти про те, що трапилося.

— Ти вже доїхав, Матвійку? — спитала вона відразу після привітання.

— Так.

— Пиріжки їв?

— Звісно, ба. Я ними обідав. Слухай, тут таке трапилося…

— Що? — налякано перепитала вона.

— Та нічого страшного, швидше кумедно. Тобі Раїса Петрівна не телефонувала?

— Ні.

— Тоді слухай.

Я розповів бабусі про помилку і мою несподівану сусідку. Дослухавши мою історію до кінця, бабуся раптом уточнила:

— А вона гарненька?

— Майя? Так. А що?

— Як це — що? Я вже правнуків хочу. А ти весь у своїх книгах сидиш. Познайомся з дівчинкою ближче. Раптом вона — твоя доля?

Я повільно видихнув. Бабуся як завжди намагалася мене за когось посватати. Не розуміла вона, що в наші часи в 26 років ще рано про сім’ю думати.

— Ба, ти таке вигадаєш! Все, бувай. Я пішов розкладати речі.

— Пригости дівчинку пиріжками. Бачиш, не дарма стільки напекла. Чуло моє серце, що не для одного тебе готую.

— Все, бабусю, бувай.

Я швидко закінчив розмову, бо слухати її довгі промови про долю й інтуїцію мені не хотілося. Я переніс валізу й сумки в кімнату і почав розкладати речі. Одяг розвішав на плечиках, білизну склав на полицю, ноутбук і блокнот залишив на столі, щоб не довелося потім шукати їх серед інших речей. Усе це зайняло не так багато часу, і зовсім скоро кімната набула затишного вигляду, ніби я перебував тут вже кілька днів. Я озирнувся навколо й визнав, що кімната мене цілком влаштовувала. Навіть більше, будинок загалом був саме таким, який я й хотів знайти: затишним, сучасним, недалеко від моря і достатньо віддаленим від інших будинків, щоб не чути чужих розмов. Єдине, що мене засмучувало — наявність сусідки. Мені не дуже хотілося ділити будинок із незнайомою дівчиною. Я спеціально шукав місце, де зможу побути на самоті. Ось тільки чужа помилка не залишила мені вибору.

Закінчивши розкладати речі, я сів на край ліжка й на кілька хвилин замислився. Ситуація із сусідкою мені зовсім не подобалася. Я не знав Майю, не знав, який у неї характер і наскільки багато часу вона збирається проводити в будинку. Її веселість, балакучість і постійна готовність щось фотографувати для блогу вже встигли дати мені певне уявлення про неї, але цього було явно недостатньо, щоб зрозуміти, чи зможу я спокійно працювати поруч із нею. Я приїхав сюди саме заради тиші, щоб нарешті зосередитися на власній книзі, а тепер мусив враховувати ще одну людину.

Проте доводилося дивитися на речі тверезо. Іншого підходящого будинку я за весь час пошуків так і не знайшов. Відпустка вже почалася, перенести її я не міг, а витрачати ще тиждень на пошуки нового житла, ризикуючи врешті залишитися взагалі без нормального варіанту, було ще гіршою перспективою. Зрештою, краще вже жити в такому затишному будинку із сусідкою, ніж знову переглядати десятки оголошень і переконувати себе, що черговий будинок, який зовсім не відповідає моїм вимогам, насправді не такий уже й поганий.

Я підвівся, взяв із собою пакет із пиріжками, які бабуся підготувала мені в дорогу, прихопив продукти, які треба скласти в холодильник, і пішов до кухні. З кухні долинала музика, а разом із нею — веселе наспівування. Коли я зайшов, то побачив, що Майя стояла біля плити й саме смажила курку. На столі вже лежали почищені овочі, з яких вона, схоже, збиралася зробити салат. Вона рухалася легко й невимушено, час від часу підспівуючи музиці, і, здається, зовсім не помічала нічого навколо, доки я не постукав об одвірок, повідомляючи про свою появу.

— Ой, музика гучно? — вона обернулася. — Чи нормально? Я люблю під час готування їжі музику слухати.

Я мимоволі зітхнув. Під час роботи над книгою музика мені зазвичай заважала, сторонній шум не давав мені зосередитися на тексті й вибудувати в голові наступну сцену. Проте зараз я ще не працював, тому не бачив сенсу вимагати тиші лише заради самої тиші.

— Я люблю музику, але не весь день, — я почав складати продукти в холодильник. — Я книгу сюди приїхав писати. Мені тиша потрібна.

Майя продовжила готувати, навіть не виглядаючи особливо стурбованою моїм зауваженням.

— Та я й не слухаю весь день. І не збираюсь сидіти вдома весь день. А ти, значить, письменник?

— Взагалі, редактор. Але працюю над власною книгою. А ти блогерка і все?

— Ще художниця. Я приїхала сюди малювати пейзажі й вести блог про відпочинок.

Я кивнув, знайшов тарілку і переклав пиріжки й ватрушки. Знову подивився на Майю. Тепер перспектива провести з нею під одним дахом цілий місяць уже не здавалася такою проблемною. Якщо вона справді збиралася багато часу проводити надворі, малювати на березі й займатися своїм блогом, то в будинку ми перетинатимемося не так часто. Можливо, мені навіть вдасться отримати ту тишу, заради якої я сюди приїхав. А якщо ні, доведеться якось пристосуватися. Принаймні тепер я знав, що вона не збиралася цілодобово сидіти поруч і заважати мені розмовами.

Я перевів погляд на пиріжки, згадуючи, як бабуся наполегливо переконувала мене, що багато пиріжків не буває. Тоді мені здавалося, що вона перебільшує, але тепер я був навіть радий, що не став сперечатися. Після дороги їсти хотілося, а готувати щось самому одразу після приїзду не було жодного бажання. До того ж, плита була зайнята Майєю. Я глянув на дівчину, вона саме перекладала готові шматочки курки на тарілку, і вирішив запропонувати їй пиріжки, як мені порадила бабуся. Все ж, в мене їх багато було.