Розділ 3.2

Ми разом зайшли до будинку, і Матвій одразу опустився на диван. Ще кілька хвилин тому я почувалася тут повноправною хазяйкою, а тепер доводилося рахуватися з присутністю незнайомого хлопця, який, до того ж, вважав цей будинок своїм.

— Тобі молочний коктейль зробити? — я спробувала бути ввічливою.

— Ні, — Матвій похитав головою. — Мінеральна вода є? Холодна.

— Є.

Я пішла на кухню, дістала з холодильника пляшку мінеральної води й принесла йому. Повернулась на кухню і зробила собі ще один молочний коктейль. Я влаштувалася з ним в кріслі навпроти Матвія, зробила кілька ковтків й задумалася, що тепер говорити. Ситуація була настільки абсурдною, що я навіть не знала, з чого почати нормальну розмову з людиною, яка щойно заявилася в мій будинок і повідомила, що теж його зняла.

Проте Матвій, здається, взагалі не збирався розмовляти. Він дістав із сумки книгу, відкрив її й почав читати з таким спокійним виглядом, ніби навколо не відбувалося нічого дивного. Я кілька секунд дивилася на нього, потім знизала плечима й теж вирішила зайнятися своїми справами.

Я ліниво гортала соцмережі, відповіла на кілька повідомлень, переглянула нові коментарі під останніми дописами, зробила кілька ковтків коктейлю, знову погортала стрічку й зрозуміла, що починаю нудьгувати. Залишити Матвія і піти в свою кімнату я не могла — я не була певна, що це буде ввічливо.

Я подивилася на цього хлопця. Він усе ще читав, повністю занурившись у книгу. І тут мене осяяло. Я ж могла зробити з цієї дивної ситуації чудовий допис! Несподіваний сусід, будинок біля моря, двоє незнайомих людей, які примудрилися одночасно його зняти, — моїм підписникам точно сподобається така історія.

Я непомітно підняла телефон і швидко зробила фотографію. Щоправда, зовсім непомітно не вийшло. Матвій відірвався від книги й подивився прямо на мене.

— Ти що робиш? Ти мене на камеру знімала?

Я безтурботно опустила телефон і усміхнулася.

— Так. Я блогерка. Розповім підписникам про кумедну ситуацію, яка в нас сталася.

Він насупився.

— Я не дозволяв себе фотографувати. Видали.

Я розчаровано зітхнула.

— Який ти нудний. Це ж лише фото.

Матвій не відводив від мене погляду.

— Видали.

Я закотила очі, але сперечатися не стала. Натиснула кілька разів на екран, відкрила кошик і видалила фотографію.

— Добре.  

Приблизно через півтори години я почула, як біля будинку загальмувала машина. Я визирнула у вікно: цього разу разом з Богданом приїхала літня жінка. Мабуть, це і була та сама Раїса Петрівна. Зайшовши до вітальні, Раїса Петрівна спочатку подивилася на мене, потім на Матвія, який підвівся з дивана, і на її обличчі з’явилося щире збентеження.

— Ой, дітки… Та як же ж так вийшло?..

— Так як вийшло, ми вже зрозуміли, — відповів Матвій. — Тут важливіше інше питання: що тепер робити?

Я вирішила, що тягнути не варто, і впевнено озвучила свою позицію:

— Я перша будинок замовила. Отже, потрібно повернути гроші Матвію, нехай їде звідси, а я залишусь.

Матвій повернув голову в мій бік, і я вже за виразом його обличчя зрозуміла, що погоджуватися зі мною він не збирався.

— Але мені цей будинок подобається. І я не встигну знайти інший. В мене вже почалася відпустка. Я не можу її перенести.

— А мене це не хвилює, — я сердито вперла руки в боки. — Я вже анонсувала своїм підписникам цей будинок. Я хочу відпочивати тут. І в мене немає власної машини, щоб їздити туди-сюди. Мене тато привіз.

— То хай тато забере тебе і знайде новий будинок.

Я обурено витріщилася на нього.

— Але ж я перша його знайшла!

— І я його знайшов, — абсолютно спокійно заперечив Матвій.

— Тільки після мене!

— Я за нього заплатив.

— Я теж заплатила!

Ми вже почали сперечатися, коли Раїса Петрівна підняла руки, намагаючись нас зупинити.

— Тихіше, дітки. Зараз ми щось вигадаємо. Тільки не сваріться.

Я замовкла, схрестивши руки на грудях, і подивилася на Матвія. Він теж більше нічого не казав, хоча з виразу його обличчя було зрозуміло, що відмовлятися від будинку добровільно він не збирався. Раїса Петрівна важко опустилася в крісло й задумалася, а Богдан, який до цього мовчки спостерігав за нашою суперечкою, раптом подав голос:

— А може ви будете жити вдвох? Тут дві спальні, місця достатньо. Ми вам знижку зробимо. Так, бабусю?

Раїса Петрівна перевела погляд на онука.

— Знижку ми, звісно, можемо зробити, але ж як незнайомі хлопець з дівчиною разом будуть жити? Це ж не дуже зручно…

Богдан усміхнувся й безтурботно знизав плечима.

— Бабусю, ти ж в мене сучасна людина. Що тут такого? Будуть жити як в готелі. У кожного ж своя кімната. Чого ти переймаєшся?

Раїса Петрівна ще кілька хвилин мовчала, а потім перевела погляд на мене й Матвія.

— Що скажете, дітки? Кожному зроблю знижку, якщо поділите будинок на двох.

Матвій сердито підтиснув губи й мовчав. Я одразу зрозуміла, що ідея Богдана йому зовсім не припала до душі, а от мене вона в принципі влаштовувала. Зрештою, Матвій здавався цілком пристойним хлопцем, а отже, навряд чи почне приставати до мене чи поводитися якось неадекватно. До того ж жити з сусідом у будинку, який стояв трохи осторонь від інших, було навіть безпечніше, ніж залишатися тут самій. А ще так виходило дешевше, що теж не могло не тішити. Ну і машина в нього була. Я вже встигла оцінити цю перевагу: якщо раптом знадобиться з’їздити до міста, не доведеться щоразу викликати таксі або йти пішки.

Я подивилася на Матвія, який, здавалося, усе ще зважував, наскільки сильно його дратує перспектива провести місяць під одним дахом зі мною, і вирішила не чекати, поки він остаточно відмовиться.

— Я не проти. Матвію, може, спробуємо? Думаю, ми не будемо заважати одне одному. Встановимо правила.

Він глянув на мене з таким виразом, ніби я щойно запропонувала йому стрибнути в басейн з акулами.