Розділ 1

Майя

— Ти впевнена, що це хороша ідея їхати туди самій? — вкотре питав тато, поки я складала останні речі до валізи.

— Тату! — сил обурюватись вже не було, тому я лише подивилася на нього з осудом. — Я вже доросла. Нічого зі мною не трапиться.

— Незнайомих хлопців в будинок не запрошуй.

Ну все, зараз почнеться лекція про обережність і розважливість. Або ще гірше — серйозні розмови про моє особисте життя. Треба уникнути цього будь-якою ціною.

— А знайомих? — я спробувала перевести все на жарт.

— Майє!

— Добре-добре, я буду хорошою дівчинкою, не влізатиму в неприємності і телефонуватиму вам з мамою щодня.

Тато лише похитав головою, ніби сумнівався, що я дотримаюся свого слова. Проте не став більше мене відмовляти, що вже можна було вважати перемогою.

Мені давно хотілося поїхати на море самій. Не тому, що я не любила батьків чи прагнула від них втекти — зовсім ні. Я просто хотіла хоча б раз організувати собі відпочинок повністю самостійно: самій обрати місце, самій усе оплатити, самій вирішувати, як проходитиме кожен день. І ось нарешті я могла це зробити. Я сама заробила достатньо грошей, знайшла невеликий будиночок біля моря й зняла його на місяць.

Цілих тридцять днів без поспіху і без необхідності підлаштовуватися під чужі плани. Я збиралася малювати, працювати над блогом, гуляти берегом і багато плавати. Я вже уявляла, скільки картин привезу додому. Особливо хотілося малювати море на світанку і коли сонце заходить — тоді небо неймовірно красиве. А в поєднанні з морем — взагалі круто!

Дорогою я не випускала з рук телефону. Поки тато вів машину, я фотографувала краєвиди за вікном, знімала короткі відео для блогу й коментувала все, що потрапляло в кадр. Поля, дерева, маленькі села, дорогу, небо — я все знімала на телефон.

— А в дитинстві ти любила за дорогою спостерігати під час поїздки, — відмітив тато, коли я вкотре знімала на відео краєвид за вікном.

Я, не відриваючись від телефону, усміхнулася.

— В дитинстві я не була блогеркою.

— Ти думаєш, людям цікаво спостерігати за кожною хвилиною твого життя?

Я пирхнула.

— Я не думаю, я знаю. Ти нічого не розумієш, татку!

— Звісно. Я нічого не розумію. Ти ще скажи, що я не знаю, як користуватися соцмережами.

Я зітхнула.

— Ти не вмієш заробляти на них. А я вмію. Я вже повідомила своїм підписникам, що їду на море. Мені потрібно зробити контент про дорогу. Будеш бурчати — зроблю допис про татка, який нічого не розуміє в блогерстві. Підписникам зайде.

Тато розсміявся.

— Тільки спробуй — і підеш пішки.

— Тоді не заважай.

Я знову взялася за телефон, але ненадовго. За кілька хвилин нарешті блиснула знайома синя смуга. Море. Я сховала телефон в сумочку. Ми вже майже приїхали, і мені не терпілося скоріше залишитись самій. Попереду був цілий місяць, який я могла провести так, як хотіла, і я вже ледве стримувалася, щоб не попросити тата їхати швидше.

Нарешті ми звернули з головної дороги на вузьку вуличку, що вела до самого узбережжя. Будинки ставали дедалі рідшими, а море — ближчим. Коли тато зупинив машину біля невеликого світлого будинку, я кілька секунд просто сиділа, дивлячись у вікно. Будиночок виявився навіть кращим, ніж на фотографіях: невеликий, затишний, із терасою, а за ним одразу починалося море. Звідси вже було добре чути хвилі, і від одного цього звуку в мене всередині все радісно стиснулося.

Я вискочила з машини й на повні груди вдихнула солоне морське повітря.

— Я на морі! — радісно вигукнула.

Тато пирхнув, дістаючи з багажника одну з моїх валіз.

— Я бачу.

Я навіть не звернула уваги на його тон і подивилася на море. Воно було зовсім поруч, так близько, що мені вже хотілося перевдягнутись і побігти плавати.

— Як же тут гарно!

— Радий, що ти не розчарувалася, — тато поставив валізу біля ґанку. — Фотографії фотографіями, але тільки на власні очі можна впевнитися, що будинок підходить.

— Ой, та не бурчи! — відмахнулася я.

Тато усміхнувся, але відповісти не встиг, бо з будинку вийшов молодий чоловік років тридцяти. Він привітався, представився Богданом і пояснив, що це з ним я говорила, коли замовляла будинок. Він передав мені ключі, коротко розповів, де що знаходиться, і побажав гарного відпочинку. Я подякувала йому, після чого ми з татом нарешті взялися за речі.

Їх виявилося, звісно ж, забагато. Я намагалася переконати себе, що взяла тільки необхідне, але дві валізи, рюкзак, штативи й лампи для зйомок, сумка з косметикою та окрема величезна сумка з художнім приладдям переконували в протилежному. Тато мовчки подивився на весь цей багаж, але коментувати не став, лише взяв дві найважчі валізи й поніс їх у будинок.

Всередині було просторо й дуже світло. Великі вікна пропускали багато сонця. Я швидко оглянула перший поверх, а потім помітила сходи, які вели нагору. У будинку було дві спальні, і кожна мала вид на море. Одна розташовувалася на першому поверсі, інша — нагорі. Я швидко оглянула першу спальню, а тоді піднялася сходами, відчинила двері в іншу й одразу зрозуміла, де житиму цей місяць. Кімната на другому поверсі здавалася мені набагато затишнішою: тут було трохи менше простору, зате все виглядало тепліше й атмосферніше, а згори вид на море був ще кращим. Я навіть не стала довго думати.

— Я буду жити тут.

— Я так і знав, — відповів тато й пішов за валізами.

Ми занесли сюди всі мої речі, після чого ще трохи поговорили, домовилися, що я обов’язково телефонуватиму щодня, і попрощалися. Коли машина з татом зникла вдалині, я повернулася до будинку. Ось тепер я справді залишилася сама.

Я піднялася до своєї кімнати й почала розкладати речі, намагаючись одразу знайти для всього своє місце. Одяг відправився до шафи, косметика — на столик з дзеркалом, а художнє приладдя я поставила так, щоб не довелося щоразу перебирати всю сумку в пошуках потрібного пензля чи олівця. Звісно, повністю розкласти все я не встигла, бо вже за кілька хвилин зрозуміла, що страшенно хочу пити й щось перекусити після дороги.