Розділ 11.

Наступного дня мене повністю поглинають роздуми про те, що робити далі. Єдине, чого я зараз хочу найбільше — це якнайшвидше звідси поїхати. Байдуже куди, аби тільки подалі від Карпенка, до якого мене нереально притягує. Не можна так. Це неправильно і з кожним днем я відчуваю, що протистояти цьому тяжінню стає все важче.  

В нього тепер сім'я! Сім'я, Інно! Мені навіть думати про нього заборонено, але я все одно думаю. Постійно. Не можу нічого з собою вдіяти, метаюся по кімнаті, час від часу перевіряючи телефон, але від Дена немає жодних звісток. Можливо, він зараз зустрічається з моїм братом, а може, Ілля ще не прилетів. Я можу лише здогадуватися адже мені ніхто нічого не сказав. 

Моє очікування затягується до пізнього вечора і, зрозумівши, що Ден вже не прийде я вирішую прийняти душ. Дістаю з шафи чистий одяг та відправляюся у ванну кімнату. Не знаю скільки часу стою під струменем теплої води, але трохи освіжившись, відчуваю себе набагато краще. Кутаюся у махровий халат і поволі плентаюся  в свою кімнату. 

— Господи-Боже! — Викрикую я, зовсім не сподіваючись побачити Дена на своєму ліжку.

— Можна просто, Ден, але це вже, як тобі зручно, — задоволено шкіриться він, а я і зовсім не розумію, що відбувається.

Звідки він тут взявся? В мене мало не стався серцевий напад.

Намагаюся привести в норму збите дихання і підходжу трохи ближче. Не розумію, чому в нього такий чудовий настрій, бо в мене чомусь, все навпаки. Хоча, навіщо лукавити, це мене досі не відпустило після того побаченого фото. В нього дружина! Дружина! Чорт би її забрав!

— Ти бачився з Іллею? Він не прилетів? — Зрештою, я остаточно приходжу до тями і ставлю запитання, які повинні  хвилювати мене найбільше.

— Так, — лаконічно відповідає Ден і дуже відверто на мене витріщається. — Ми вирішили, що ти повинна залишитися тут ще на деякий час. Треба дещо перевірити і натиснути на деяких людей… Загалом, це вже мої справи.

— Залишитися тут? — Ні, тільки не це… Я так більше не зможу. Не хочу тут… Чому Ілля не приїхав до мене? Чому вони вирішили все самі?

— Я хочу поїхати звідси, — видаю гордо задерши підборіддя і з викликом дивлюся на Карпенка, настрій якого помітно псується. — Байдуже куди.  Я більше не можу тут залишатися, Дене, — а ці слова звучать, майже, як благання, адже це так складно бачити його кожен день і знати, що він не мій… Це просто пекельно. Я не витримаю, чесно.

Карпенко різко підривається з місця і чорною хмарою насувається прямо на мене. В очах палахкотить недобрий вогонь, щелепи міцно стиснуті, а сам він… невдоволений. Я боюся зробити вдих, долоні пітніють, а я поволі задкую до стіни аж поки не відчуваю, як втискаюся в неї лопатками. Ден опиняється в дуже близькій відстані від мене, чим ще більше загострює цю складну ситуацію. 

— Стій, Дене. Я так не можу, — промовляю надломленим голосом відчуваючи, що настав час поговорити відверто. — Ти ж бачиш, що між нами щось відбувається. Це все неправильно. Мене тягне до тебе, сильно тягне, але я так не можу. В тебе дружина, сім'я, і… буде краще, якщо я просто поїду кудись далеко і ми більше ніколи не побачимось, — закінчивши свій монолог я нарешті роблю глибокий вдих. Відчуваю, що починає щипає в очах, але я не можу дозволити сльозам вирватися на волю. 

— Тобто, вся справа в моїй дружині? — Карпенко не відступає. Продовжує пильно вивчати риси мого обличчя, обпікати поглядом темно-сірих вирів.

— Невже це недостатньо вагома причина?

— Але ж тебе до мене тягне? — Він нахиляється зовсім близько, торкається пальцями шкіри на шиї, яка миттєво вкривається мурахами, а тіло одразу пробирає дрібне тремтінням, повністю видаючи мою реакцію на його дотик. — Ми можемо щось вигадати…

— Я не буду твоєю коханкою, — різко обрубую і забираю його руку з викликом дивлячись у вічі. Його зухвала поведінка мене лякає адже це зовсім не в стилі Дениса…

— Хм, ти впевнена? Добре подумала? 

— Впевнена. Що ти робиш? — Він нахиляється так близько, що я шкірою відчуваю його гаряче дихання на собі. Кожен міліметр тіла тремтить, серце вискакує з грудей, а Денис наполегливо продовжує мене катувати.

— А ким ти хочеш бути? 

— Що? — Перепитую я. Боже, моє серце зараз вилетить з грудей, а він далі продовжує з мене знущатися. Притискає своїм тілом до стіни і погляду не відводить. Хоче спопелити, вибрати душу…

— Ким ти хочеш бути для мене, Інно? — Знову повторює своє запитання Ден, але я все одно не знаю, що відповісти. 

— Я хочу піти. Просто піти…

— Щоб твій божевільний чоловік тебе знайшов, а згодом розправився? Чому ти так сильно мене не любиш, Інно? — Карпенко зараз говорить словами, які колись належали мені. Навіщо він це робить? 

— Я просто не хочу наробити нових помилок, Дене. Ти одружився з моєю подругою, байдуже, що колишньою, але все одно я не збираюся розбивати вашу сім'ю, — здається, мої слова викликають в Карпенка  миттєвий ступор. 

— З ким я одружився? — Перепитує він, наче, реально не знає, хто його дружина. Капець якийсь!

— Ти забув з ким одружився? З Дариною Гончаренко! Я бачила ваше фото в соцмережі, — одразу випереджую його запитання, яке читаю на здивованому обличчі Дениса. Він зараз такий шокований, з точністю, як і я, коли побачила ту світлину.