Розділ 10.

Поки я очікую на приїзд Дена, вирішую приготувати щось на вечерю. Насправді, апетиту зовсім немає, але якщо я буду просто сидіти і нічого не робити, то, мабуть, збожеволію остаточно.

Знаходжу в інтернеті не дуже складний рецепт запеченої картоплі з курячими стегенцями та, виконавши всі прості і зрозумілі інструкції, ставлю свій шедевр у духову шафу. Поки готується блюдо, я час від часу зазираю в інстаграм, але подруга не поспішає схвалювати мою заявку на стеження. Мабуть, мій новий вигаданий нік та аватарка, на якій зображена Камерон Діаз не дуже викликає в неї довіру. Треба буде вигадати щось інше…

Коли Карпенко відчиняє двері своїм ключем, я якраз дістаю щойно приготовлену картоплю та ставлю деко на термостійку поверхню стільниці. Серце починає пришвидшено гуркотіти, а нігті до болю впиваються в долоні. Не знаю, звідки з'являється це дурне хвилювання. Я не бачила його всього два дні, а таке враження, що минула ціла вічність. Зрештою, зробивши глибокий вдих я набираюся сміливості і повільно виходжу в передпокій. 

Карпенко стоїть до мене спиною. Стягує з плечей мокру від дощу куртку і вішає її на вішалку.

— В тебе, як завжди, прямо з порогу пахне їжею, — він поволі обертається до мене обличчям, наче, вже давно знає, що я тут стою. 

— А ти, як завжди, голодний… — навіщось ляпаю я, зовсім не подумавши про свої слова.

— Голодний, — впивається своїми сірими очима і підходить зовсім близько, змушуючи моє серце битися немов божевільне.

— А тобі хіба… — мені язик аж свербить запитати: хіба дружина тобі готує? Але, на щастя, я стримую в собі цей безглуздий порив. Він і так два дні не приїздив. Схоже, ідеальна дружина — не зовсім ідеальна… Мабуть, все таки закотила йому істерику і трохи вправила мізки… Я б на її місті вчинила саме так, але...

— Тобто,  я хотіла сказати, якщо ти голодний, тоді ходімо на кухню, — зрештою, знаходжу правильні слова вказуючи на двері, але Карпенко, здається, зовсім не поспішає йти. Він так уважно мене розглядає, що моє тіло починає палати вогнем.  Його чорні зіниці повністю зливаються з райдужною, а гаряче дихання обпікає шкіру. Я не знаю скільки часу триває це божевілля, не знаю, що відбувається, але розум підказує, що треба якось діяти. В моєму випадку, краще тікати, адже відчуваю, що довго стояти на місці не зможу. Я або свідомість втрачу, або він мене поцілує, чого аж ніяк допустити не можна.  Тільки не зараз, коли його вдома чекає сім'я… Одного разу я вже зіпсувала йому життя, більше я цього не зроблю. Не посмію…

Карпенко, наче, розуміє мене без слів, чи, можливо, просто читає мої думки. Різко відсторонюється, даючи мені змогу полегшено видихнути і зібратися з думками, які поруч з Деном завжди збиваються в кашу. 

— Я повечеряв. Давай одразу до справи, — Карпенко минає кухню швидкою ходою прямуючи у вітальню.  Знову поводиться так байдуже, наче, це не він щойно дихав  мені прямо в губи, наче, не він випікав поглядом душу змушуючи серце шалено битися у грудях…

Мабуть, я ніколи не зможу зрозуміти, як він це робить. Навіть в хамелеонів так швидко не змінюється колір, як поведінка в Дениса. Це завжди мене лякало і дивувало водночас.

Окинувши швидкоплинним поглядом простір, Карпенко сідає в крісло і дістає з кишені джинсів телефон. Дивиться на екран, а потім відкладає його вбік. Я розумію, що він поспішає, тому покірно сідаю навпроти нього на диван і мовчки чекаю, коли Ден скаже хоча б щось.

— До мене телефонував Ілля, — зрештою Карпенко порушує мовчанку, але при згадці братового імені я відчуваю, як починаю тремтіти. Швидше за все, він вже читав ту статтю, чи бачив моє обличчя по телевізорі. Навіть уявити страшно, як він хвилюється.

— Ілля все бачив, так? — Запитую, хоча могла не питати. І так зрозуміло.

— Так, Інно. Твій брат спробує взяти квитки на завтрашній рейс, і якщо пощастить, ви скоро побачитесь.

— Він знає, де я? 

— Ні, — різко обрубує Ден. — Ми з Іллею домовилися про зустріч в готелі. Я не міг по телефону сказати йому, що ти в мене. Твій чоловік задумав якусь аферу і для того, щоб не наробити дурниць, нам з твоїм братом потрібно детально все обговорити. Тільки… — Карпенко раптом замовкає і знову пильно дивиться у вічі, наче, намагається загіпнотизувати. Мене лякає такий його погляд, стає некомфортно і … жарко. — Тільки спочатку, Інно, ти повинна розповісти мені, чому твій чоловік так сильно тебе не любить.

Його питання застає мене зовсім зненацька. Я очікувала будь-чого, але тільки не розмови про почуття, яких між нами з Борисом просто не існувало. Якщо перший рік подружнього життя ми хоч якось намагалися з ним контактувати, то далі інтерес одне до одного й зовсім зник. Борис постійно працював, а коли його компанія об'єдналася з моєю, я й зовсім наплювала на бізнес повністю довіривши всі справи чоловікові. Потім трапилась та жахлива аварія, в якій загинули мої найближчі і найрідніші, далі депресія та візити до психотерапевта, які по-трохи повернули мене до життя. Я почала розуміти, що шлюб з Борисом був помилкою і вирішила, що нам буде краще розлучитися. Так, я усвідомила, що більше не хочу з ним жити. Ми не кохали одне одного, тож я була впевнена, що Борис не буде проти розлучення. Як же я тоді помилилася… 

Коли Томашевський почув про розлучення, він, наче, з ланцюга зірвався. Почав погрожувати, що ніколи цього не буде, а коли я намагалася його переконати, що його дозволу мені не треба, Борис вперше підняв на мене руку… Після цього я одразу кинулася в поліцію, хотіла покарати виродка, однак не врахувала, що мій чоловік мене переграє, а потім й взагалі захоче вбити.