Розділ 9.

Залишок дня, як і вчора, я проводжу наодинці із собою. Нарешті в мене з'явилося купа вільного часу, щоб розкласти свої думки по поличках і проаналізувати, з якого саме моменту все моє життя пішло шкереберть. Здається, я знайшла цю точку відліку, тільки на жаль, від цієї знахідки мені не полегшало. Навпаки, чим більше я проводила часу одна, тим чіткіше усвідомлювала, якою дурепою була раніше…

За тиждень перебування в будинку Карпенка ( чи не зовсім його, адже я так і не дізналася жодних подробиць про тих людей) в мене, майже, нічого не змінилося. Єдине — я почала по-трохи вдосконалювати свої кулінарні вміння користуючись допомогою інтернету та різних ютуб-каналів. Виявилось, що готувати зовсім не складно, особливо, коли в тебе море вільного часу і просто непереборне бажання — не збожеволіти. 

Карпенко так і приїжджав до мене кожного вечора. За звичкою, незважаючи на мої заперечення, він привозив вечерю, замовлену в ресторані, наче й зовсім не довіряв моїм кулінарним здібностям. Все було, як завжди: ми вечеряли разом, потім Карпенко запитував, чи мені нічого не потрібно, а після цього він їхав додому. До дружини, яку, мабуть, дуже сильно кохав…

Я чітко запам'ятала кожне сказане ним слово, після мого необдуманого запитання про ревнощі. Він сказав, що вона йому довіряє і знає, що він не здатний ні на зраду, ні на підлість… Ці слова боляче обпекли десь в районі серця і закарбувалися там, наче, тавро від розпеченого металу. Мабуть, найбільше мене зачепив той факт, що це було чистою правдою. Він сказав ці слова не просто, щоб уткнути мене носом у власну поведінку, він сказав їх зі сталевою твердістю та абсолютною щирістю. Він — не зрадить… Таке його відношення до сім'ї заслуговувало на повагу, адже чоловік і повинен бути таким — вірним, люблячим та чесним. Хоча, раніше в чоловіках мене приваблювали зовсім інші риси, від яких зараз верне… 

Цього разу Карпенко приїхав трохи пізніше, ніж зазвичай заставши мене на кухні з  величезним ножем у руках. Ні, я зовсім не планувала завдавати собі шкоди, різати вени чи робити щось подібне. Я зробила собі чашку чаю і якраз збиралася відрізати шматок кекса, якого приготувала за рецептом із відео, от тільки не встигла. Денис зреагував з феєричною швидкістю різко затиснувши мене між стільницею і вправно відібравши з руки небезпечний предмет. Здається, вперше за всі ці дні, я побачила в його темно-сірих очах щось відмінне від байдужості та постійної холодності. 

 — Інно, ти зовсім збожеволіла? — Його груди часто здіймалися, а в очах промелькнув відблиск тривоги, вірогідно, викликаний через побачену безглуздість. 

— Дене...Я … я просто хотіла… 

— Моєї смерті! Точніше, своєї смерті, а заодно і моєї! — Різко перебив Карпенко підвищуючи голос. Здається, його реакції я злякалася більше, ніж гадала, адже навіть слів не могла скласти в просте речення мугикаючи щось незрозуміле собі під ніс.

Я так і стояла затиснутою між стільницею і його твердим тілом, яке чорною хмарою нависло наді мною. Зап'ястя опинилося в міцному захваті його руки, а вільна долоня впевнено лежала на стільниці повністю перегороджуючи шлях для втечі. Хоча, тікати я не збиралася, хіба що від себе і власного серцебиття, яке давно перевалило за всі допустимі позначки швидкості. 

— Ти… ти все не так зрозумів, Дене. Відпусти, — промовила вже впевненіше адже з кожною секундою проведеною з ним на такій тісній відстані, мені ставало дихати все складніше. — Я не збиралася робити нічого погано. Просто хотіла скуштувати кекс.

— Кекс? — Звівши брови на переніссі перепитав спантеличений Ден, все ще не відпускаючи мого зап'ястя. 

— Кекс. Хочеш? — Кивнула на свій кулінарний шедевр, який красувався на скляному столі прямо у силіконовій формі для запікання, і, мабуть, був ще трохи теплим. Карпенко сьогодні явно погано усвідомлював однак, перевівши розгублений погляд на стіл, він швидко розчепив свої пальці і відступив крок назад. В його очах  плескалося стільки різних емоцій, що можна було приготувати справжню гримучу суміш… Він хвилювався…

Боже, невже він дійсно вирішив, що я поріжу собі вени? Я ж не зовсім дурепа!

— Більше так ніколи не роби, — процідив кожне слово окремо мало не спопеливши мене своїм вогняним поглядом. 

— Не пекти кекси? Дене, ти гадаєш, я б так самовіддано боролась за життя, якби мріяла його вкоротити? До того ж, я б не змогла тебе аж настільки підставити…

— А на скільки б змогла? — Здається, зараз замість Дена говорили емоції, які він завжди так ретельно приховував. Сьогодні система чомусь дала збій і я побачила Карпенка з іншого боку… Тільки тепер я ще більше заплуталась. 

— Ні наскільки. Я перед тобою в боргу.

— І як плануєш його віддавати? Кексами? — Цілком серйозно запитав Ден змусивши мене почуватися трохи розгубленою. Я не зрозуміла: це він так жартував, чи дійсно вимагав відповіді.

— Можу і кексами, — стенула плечима все ще не розуміючи, що він хоче почути. Зрештою, поки що я не могла йому запропонувати чогось іншого. 

— Тоді відріж мені шматок і заверни із собою. Будемо вважати його першим внеском. Чому застигла? Я зараз серйозно. Чи ти забула, як користуватися ножем? 

Ні, мабуть, я ніколи не звикну до цих його переходів на різні частоти… 

Карпенко поїхав. 

Я загорнула йому половину кекса з собою, а сама й зовсім перехотіла їсти. Мене розривали протиріччя пов'язані з його поведінкою.