Розділ 8.

Петро Данилович більше не ставив подібних запитань. Занотувавши почуту інформацію чоловік побажав мені швидкого одужання і сказав, що залишить аркуш з призначенням Денису. Я кивнула і одягнувши футболку забралася під ковдру, наче, під нею намагалася заховатися від минулого. Тільки це було, на жаль, неможливо. 

Той день я пам'ятатиму все своє життя і пережитий біль назавжди залишиться в моєму серці, скільки б років не минуло…

Торкаюся рукою блідо-рожевого шраму і тихо схлипую не в змозі втримати в собі цю гіркоту. Моя крихітка, моя донечка… Вона народилася мертвою. Досі не можу повірити, що в моєму житті трапилося таке горе… Пологи почалися зовсім несподівано і, майже, на два місяці раніше зазначеного терміну. Мені зробили екстрений кесарів розтин, але, на жаль, дитина задихнулася ще в утробі. Я навіть її не бачила…

Коли я прокинулась після наркозу біля мене сидів занепокоєний Борис, від якого я й дізналася про цю трагедію. Ніколи не забуду, як я тоді кричала, билася в істериці, вила від болю і вимагала побачити хоча б тіло своєї дитини, але мені не дозволили. Накололи заспокійливими препаратами, після яких я почувалася справжнім овочем, а потім сповістили, що похованням мертвонароджених займається виключно медзаклад… Я навіть не змогла попрощатися з нею… А Борис… Боже, він поводився так, наче, взагалі, нічого страшного не сталося… Наче, це не в нього померло немовля… Перший день після трагедії він ще хоч якось намагався мене втішити, однак наступного дня Томашевський взагалі наказав припинити скиглити, мовляв, нічого страшного, народимо ще… От тільки народити я більше не зможу.

— Ти нічого не їла, — я здригнулась, коли почула голос Карпенка. Швидко витерла ковдрою сльози і повернулася до нього обличчям поспішаючи запевнити, що нічого не хочу. 

— Їстимеш через не хочу. Сусідка поїхала до родичів на вихідні, тому я привіз їжу із собою. Чекатиму тебе на кухні, — наказовим тоном промовив Ден, різко розвернувся і вийшов з кімнати. 

Сперечатися було марно, та й не хотілося зайвий раз його дратувати тому, я все ж таки піднялася з ліжка і поволі попленталась  на кухню. 

Карпенко вже сидів за круглим скляним столом, на якому стояли два пластикових контейнери з салатом і два з пастою. Поглянувши на апетитну їжу шлунок раптово озвався протяжним бурчанням сповіщаючи, що він все таки зголоднів.

Підійшовши ближче я сіла на стілець, взяла в руку виделку і почала впевнено лопати салат, а потім й пасту, яка виявилась надзвичайно смачною. Я реально дуже сильно зголодніла, але зрозуміла це лише після того, як все з'їла. Навіть Карпенко звів брови вгору, а потім хмикнув:

— Наступного разу візьму ще й десерт.

— Дякую, я наїлася, — кинувши короткий погляд на Дена я вже хотіла піднятися і піти, але його запитання мене зупинило.

— Чому ти не сказала, що в тебе є дитина? Вона залишилась з Томашевським, так? — В цей момент щойно з'їдена їжа ледве не попросилася назад. Нутрощі скрутилися в спазмі, а до грудей, наче хтось приставив важку брилу. Я здогадалася, що лікар, мабуть, розповів йому про той шрам.

— Ні, Дене, — говорити про це було надзвичайно важко, але я наважилась. — Дитина не вижила, померла ще в утробі.

— Вибач, — витримавши глуху паузу промовив Карпенко, а потім знову мене шокував. — Інно, а ця дитина, вона була … моя? 

— Ні, — похитала головою. — Ні, Дене. З чого ти взяв? — Мене трохи шокувало його запитання. Звісно, дитина була не від нього, хоча, Ден, мабуть, був би чудовим батьком. Шкода, що це усвідомлення прийшло до мене із запізненням в цілих три роки…

— Просто, Петро Данилович сказав, що кесарів розтин тобі проводили більше двох років тому… ну я прикинув по датах і вирішив, що… Загалом, вибач, — Ден різко піднявся з-за столу, зібрав порожні лотки і відправив їх у сміттєве відро, а тоді налив собі в склянку холодної води. 

Я більше не хотіла згадувати про свої пологи і той біль, який довелося тоді пережити. Між нами нависла напружена тиша, але через декілька хвилин Карпенко її порушив.

— Я сьогодні телефонував Іллі, — при згадці братового ім'я мені раптом стало якось не по собі. 

— Ти йому все розповів? — Запитала у відповідь.

— Не зміг, — важко зітхнув Ден перехиляючи склянку з водою. — Він із сім'єю полетів на відпочинок, тому я вирішив нічого не казати, принаймні, до їхнього повернення. Але поки що, я уявлення не маю, що з тобою робити.

Я теж цього не знала. Мені було б добре взагалі переїхати в інший кінець країни і загубитися серед людей, але боюся, в Бориса не виникне труднощів мене знайти. Поки він думає, що я мертва — я в безпеці, але якщо він знає, що я вижила? Раптом, йому відомо, що тоді? 

— Дене, я б дуже не хотіла тебе підставляти, чесно, — чорт, адже мені дійсно більше не було куди йти і від цього я почувала себе загнаною у пастку.

— Ти мене не підставляєш, — холодно мовив Ден ставлячи склянку на стіл, а потім додав, — тільки, якщо ти не розповідала своєму чоловікові про мене.

Сірі очі Карпенка миттєво потемніли намагаючись зазирнути мені в душу. Коли він так проникливо дивився, мені завжди бракувало кисню в легенях. Звісно, я нікому не розповідала про нас з Деном. Хіба що тільки один раз, подругам у кафе. 

— Я нічого не казала, — негативно хитнула головою, а Ден різко відвів погляд задумавшись про щось своє.