Розділ 7.

Минуло три роки

Ніч. Холодно. Темрява поглинула все навколо не залишаючи жодної надії на порятунок.   Життя, наче, зупинилося викинувши мене на берег власної нерозсудливості. Хоча, який там берег…

Я на трасі. Джинси і тонка кофтинка, через яку наскрізь пробирає різкий осінній вітер повністю вимащені в багнюку, волосся розтріпане та брудне. Душа, здається, вже мертва, однак понівечене тіло вперто продовжує боротися за життя. Я ледве переставляю ноги і зовсім не усвідомлюю, в якому напрямку рухаюся. Просто йду аби не померти. Якщо вже мені вдалося вижити після катування і спроби вбивства власним чоловіком, значить це було для чогось  потрібно.  

Три роки тому я свідомо штовхнула себе у прірву під назвою шлюб за розрахунком, адже щиро вірила, що це рішення єдине вірне. Господи, як же я помилялася… В погоні за розкішним життям я загнала себе в клітку, вийшла заміж за не коханого чоловіка вважаючи, що почуття для міцного шлюбу не грають вагомої ролі. Це була друга помилка…

Рік тому я втратила батьків. Автомобільна катастрофа, в якій їх обох спіткала миттєва смерть на місці... Мабуть, ця гірка втрата стала остаточним кінцем у моєму сумнівному щасті, після якого життя покотилося у провалля. Мій чоловік відібрав у мене все, що так довго і самовіддано будував батько, а потім брат.  

Спочатку, все складалося непогано. Я не палала до Бориса великим кохання, та і він ніколи не озвучував своїх почуттів. Нас все влаштовувало, я продовжувала вести бізнес в Дніпрі, а Томашевський метався між Дніпром і столицею. Він не пхав носа у мої справи, а я у його. Так тривало приблизно два роки, після чого Борис активно почав цікавитися нашою компанією. Він запропонував відокремитися вже від брата і почати будувати спільний бізнес разом з ним, адже він тепер мій чоловік. Загалом, після довгих вмовлянь я погодилася. Втрата батьків теж наклала відбиток на моє рішення, адже крім чоловіка і брата, в мене більше нікого не залишилося.  Ілля моєї ініціативи поділити компанію, не підтримав. Спочатку вмовляв подумати, але зрозумівши, що я вже прийняла рішення підписав всі папери. Дніпровська компанія об'єдналася з компанією Бориса, а брат почав розширювати свій бізнес в столиці адже він остаточно осів там із своєю сім'єю.

Це була моя третя і остання помилка…

Лише згодом, я зрозуміла, що Томашевський страшна людина, яка лише носить маску привабливого та спокійного чоловіка. Насправді він інший — холоднокровний, проникливий і прорахований, з незрозумілою невтамовною жагою до грошей. Мабуть, в цьому ми були з ним схожі…

Пригрібши до рук все майно моїх батьків він вирішив не зупинятися на досягнутому, наказавши  своїм кровожерливим псам позбавитися і від мене. 

От тільки я вижила, вибралася з ями, в якій мене хотіли поховати живцем, і тепер я навіть не уявляю, де знаходжуся. Просто йду в невідомість, відчуваючи, що з кожним зробленим кроком надія, що мене хтось помітить гасне. 

Коли повз мене проїжджає якась автівка я ледве піднімаю руку, щоб спробувати її зупинити, але все дарма. Вона пролітає на шаленій швидкості і зникає за віддаленим поворотом в нікуди. Саме туди я рухаюся навіть до кінця не усвідомлюючи, навіщо? 

Не знаю, скільки часу триває моя пекельна дорога, але коли біля мене зупиняється якийсь автомобіль, вже починає світати. 

З салону виходить тінь чоловіка, але через яскраве освітлення фар, я не бачу його обличчя. 

— Вам потрібна допомога? — Бринить над вухом знайомий голос, але я надто втомилася, щоб згадати кому він належить. 

— Так, — тихо промовляю. — Мене хотів вбити мій чоловік, але я вижила, навіщось, — додаю відчуваючи, що зараз просто впаду на коліна. 

— Боже, у вас кров! Ходімо, — незнайомець перекидає мою руку собі за шию і допомагає дістатися його автомобіля. Від надлишку емоцій я починаю нести якусь ахінею, дякую йому і міцніше чіпляюся за його руку.

— Я в багнюці, — промовляю, намагаючись попередити, що після своєї допомоги йому доведеться відчищати сидіння автомобіля, але він не звертає на це уваги. Підхоплює на руки і сам саджає мене в теплий салон іномарки. В ніздрі вривається аромат його парфумів з нотками цитрусу і м'яти, який здається мені неймовірно знайомим. Мабуть, це галюцинації від стресу. 

— Дякую, — промовляю повертаючи голову до водія, в якому не одразу впізнаю до болю знайоме обличчя. Прикриваю рот рукою проковтуючи глухий схлип і не можу повірити власним очам. 

Моя карма мене наздогнала несподівано, нагадуючи про всю нікчемність власних рішень. 

— Інно? — З надривом запитує шоковано поглядаючи на те, що від мене залишилось. 

Карпенко змінився. Тільки, на відміну від мене, зміни пішли йому на користь. Змужнів, подорослішав, мабуть, розбагатів… 

Три роки тому я обрала гроші наплювавши на його почуття, а тепер мені дико соромно і шкода. Хоча тоді, я була впевнена, що вчинила правильно обравши Бориса і приховавши від Дениса свою таємницю.

— Якщо ти зараз мене висадиш, я все зрозумію, — з жалем промовляю згадуючи свій ганебний вчинок, від якого розривається серце. 

Він зізнався мені в коханні, а я обрала мішок з грошима. Нікчемна дурепа…

— Ти завжди була поганої думки про мене. Пристібни пасок безпеки. Я відвезу тебе в лікарню, — стрімко змінює свій тон на крижаний і зі злістю втискає педаль газу. 

Зараз я щиро шкодую, що не померла… 

***

Я не знаю скільки часу ми їдемо і куди. Мабуть, я настільки втомилася, що відключилася прямо на пасажирському сидінні, а коли розплющила очі, то зрозуміла, що ми якраз в'їжджаємо в місто. 

— Прокинулась? Це добре, — Карпенко окинув мене коротким співчутливим поглядом після чого знову втупився в дорогу. Напруживши залишки своїх звивин я згадала, що він щось казав про лікарню, але я погано тоді усвідомлювала його слова. Однак зараз до мене  повернулася здатність тверезо мислити.