Розділ 6.

Для вечері Борис обрав затишний ресторан на Січеславській Набережній — доволі популярний заклад, зі смачними стравами і чудовим обслуговуванням. Раніше ми з подругами часто відвідували подібні місця, але ці два тижні, відтоді коли приїхав Ден, я провела в клятому офісі зовсім забувши про справжній смак життя. Добре, що сьогодні я вирішила відчути його знову.

Борис здавався милим співбесідником, намагався жартувати і всіляко піднімав мені настрій поки я неохоче колупала виделкою карпаччо з телятини з мікс салатом та трюфельним соусом. Вибір Томашевського впав на консоме із телятини та запечені овочі. Атмосферу пожвавлювало Шато Паві 2010 року, яке повністю розв'язало мені язика і я почала розпитувати Томашевського про його особисте життя.

— От мені цікаво, чому в такого привабливого, заможного і дуже харизматичного чоловіка досі немає дівчини, чи дружини? Тільки не кажи, що не зустрів ту особливу, я все одно не повірю, — осушивши третій келих вина я почувала себе достатньо розкутою для відвертих розмов. Борис, здається, лише потішався з моїх запитань загадково примружуючи свої сірі очі, дивлячись у які, я чомусь згадувала Карпенка.  Чорт! Це все через кляту роботу… Навіть в компанії іншого чоловіка мені було надзвичайно складно не думати про Дена, але я була дуже наполеглива. 

— В моєму житті, Інно, було дуже багато різних дівчат, але таких, на котрих одружуються обмаль. Я не з тих запеклих романтиків, які на кожному кроці клянуться в коханні і обіцяють любити вічно, розумієш? А якщо відверто, — Борис зробив паузу, наче, вагався чи варто продовжувати свою думку. — Якщо відверто, я взагалі не вірю в кохання і вважаю, що для шлюбу це почуття зовсім не потрібне, — він, все ж таки закінчив свою фразу.

— Тобто ти ніколи нікого не кохав? — Я була трохи шокована від його слів, але водночас, в деякій мірі з ним погоджувалася. Кохання робить нас вразливим, тому іноді краще й зовсім його ніколи не відчувати…

— Ніколи. Але це не означає, що мені не подобаються жінки, чи мені не приємно проводити з ними час, просто, я завжди відносився до цього більш прагматично. 

— А я тобі подобаюся? — В мені вже було достатньо вина та сміливості, щоб запитати його про це.

— Подобаєшся. Це ж очевидно, — хмикнув Борис підносячи свій келих з вином до губ. Він залишався таким спокійним і зосередженим, що мені важко було визначити: правду він сказав чи збрехав. По його виразу обличчя взагалі мало відображалися якійсь емоцій і це притягувало. Хотілося його розгадати.

— А якби я запропонувала тобі поїхати разом зі мною і моїми батьками в Буковель, ти б погодився? — Боже, це я серйозно щойно таке зморозила? Запросила Томашевського? Здається, в цей момент, в його очах загорівся хижий блиск...

— Я дуже люблю гори. Там навіть думається по-іншому. Гадаю, я б радо прийняв твоє запрошення, якщо ти звісно не передумала, — невже він прочитав сумніви в моїх очах? Іноді мені здавалося, що він зіскановує кожну мою емоцію та жест. Це лякало…

Я трохи загальмувала. Не знала, що відповісти і від цього стало ще гірше. Сама запропонувала, а тепер вирішила дати задню? Це не по-дорослому, Інно. Яка тобі взагалі різниця? Ти вільна, незалежна жінка! Чому б і не поїхати в гори з Борисом, чи ти все таки надієшся на Дена? Дурненька, він тобі явно дав зрозуміти, що нікуди не поїде. Змирись і живи собі власним щасливим життям, а його просто викинь з голови!

Після невеличкої наради зі своїми тарганами я вирішила прислухатися до їхньої думки. Зрештою, втрачати було нічого...

— Не передумала, — посміхнулася я, наче, сама нарешті погодилася з власним рішенням. — То ти не проти?  — Перепитала, щоб впевнитися, чи він все ж таки погодився.

— Я тільки за, — всміхнувся фірмовою хижою посмішкою, і, відсалютувавши мені своїм келихом з вином випив його до дна.

****

В офіс я зайшла не в дуже радісному настрої, знову запізнилася, до того ж в мене дико боліла голова від похмілля. Все таки, вчора треба було обмежитися вином, але моя душа забажала закінчити вечір пляшкою Просекко. Коротше кажучи, вид в мене був не комільфо, ще й Тетяна якось налякано на мене поглянула.

— Добрий ранок, Інно Давидівно, — промовила жінка підозріло скосивши свій погляд на двері мого кабінету.

— Доброго ранку, Тетяно, — відповіла я на мить зупинившись біля дверей. Якесь дивне відчуття сколихнуло мою свідомість, наче зараз повинно було статися щось страшне, але я вперто відігнала погані думки і різко потягнула ручку на себе.

Ще ніколи моя інтуїція не була такої гострою, як сьогодні. В кабінеті на мене чекав не просто сюрприз, а Карпенко власною персоною, який стояв біля величезного панорамного вікна і мовчки пропалював мене своїми, темнішими за ніч, очима.

— Денисе, а що ти тут робиш? — Хотіла запитати впевнено, але голос, зараза, по-зрадницьки затремтів. 

— Тебе чекаю, хіба не помітно? Я вчора телефонував тобі весь вечір, хотів поговорити, але твій номер був недоступний, — він невідривно дивився мені в очі, від чого я відчувала себе, наче на лаві підсудних, хоча і виправдовуватися перед ним наміру не мала.

— Я вимкнула телефон. Мені здалося, ми про все поговорили ще вчора, ти ясно дав мені зрозуміти свою позицію і я її прийняла. На цьому все, Дене, — я сказала це навмисно з холодною впевненістю, щоб він зрозумів з першого разу, от тільки Карпенко вирішив остаточно мене добити.