Розділ 4.

П'янкий поцілунок Дена повністю задурманює мозок викидаючи з нього всі зв'язні думки і змушує тіло відгукуватись на його дотики, плавитися в його руках і тремтіти від ніжності. Поруч з ним я завжди почуваю себе обеззброєною, і це, мабуть, найбільше мене лякає. 

Я відсторонююсь, хоча для цього мені доводиться докласти неабияких зусиль. Тіло вперто тягнеться до Карпенка, мозок кричить тримати дистанцію, а я, наче, застрягла на роздоріжжі і не знаю, в який бік треба рухатися. 

— Все гаразд? Виглядаєш засмученою, — Ден одразу помічає переміну мого настрою, опускає руки на плечі і легко проводить долонями вниз. Погляд чіпкий, занепокоєний, наче, він дійсно не знає, що саме могло мене засмутити. 

— Просто втомилася, — відповідаю дивлячись на букет і важко зітхаю. Не хотілося псувати цей вечір, але я змушена все дізнатися, тому продовжую. — А ще, я сьогодні, випадково, почула одну розмову, в якій дві жінки насміхалися з того, яка я дурепа. Начебто, за моєю спиною прокручували якісь махінації, а я про це навіть не знала. Скажи, тобі щось відомо про це? — Я затамовую дихання і нарешті наважуюся поглянути в сірі очі, які одразу стають темніші за ніч. Ден шумно видихає і відводить погляд. Навіть крізь одяг я відчуваю, як напружуються його м'язи і мені більше не треба слів. 

— Звісно, ти все знав.

— Інно, послухай… Я просто не хотів…

— Щоб про це дізналася я! — Перебиваю і різко вириваюся з його обіймів. — Ну звичайно, навіщо мені знати про проблеми, вирішити яких я все одно не здатна, так? Я ж взагалі далека від цього бізнесу, а ти нахабно цим користуєшся! — Ефект від поцілунку вивітрюється моментально, і, за секунду я вже спалахую від гніву. Мабуть, я злюся більше на себе, на свою безпорадність і дурість, але на Карпенка я теж розгнівана до чортів. Мені не подобається, що за моєю спиною прокручують якісь справи, і, особливо дратує те, що ніхто не поспішає поставити мене до відома. Якби не та підслухана розмова у вбиральні, я б і далі нічого не знала.

— Чим користуюся, Інно? — Ден робить один крок назад, втомлено зітхає і потирає рукою чоло. —  Я приїхав, щоб все владнати і постійно цим займаюся. Зараз, я взагалі не планував говорити про роботу, тому що через ці дурні звіти, розслідування і зустрічі з партнерами, ми з тобою втратили цілих два дні. Так, я не розповідав тобі про махінації Войтовича, але тільки через те, щоб не хвилювати. Все одно ти б нічим не змогла допомогти.

— Ну звісно, я ж тупа, — іронічно хмикаю, хоча й насправді відчуваю себе справжньою ідіоткою. Карпенко заводиться ще більше, стискає руки в кулаки, наче, хоче мене вдарити, від чого я роблю ще один крок назад.

— Я такого не говорив, — вже жорсткіше кидає Ден, а потім примирливо опускає долоні мені на плечі, пригортає до себе. — Ти просто недосвідчена, але це діло наживне.

— Тоді допоможи мені, — підводжу очі вгору зустрічаючись з пильним поглядом Карпенка. — Я також хочу вміти вирішувати проблеми, справлятися з труднощами, вести переговори, розумітися в розрахунках і звітах. Я більше не хочу бути дурною, Дене. Обіцяю, що буду слухняною ученицею, принаймні, старатимусь.

— Гаразд, — шумно видихає і в темно-сірих очах загорається світло примирення. — Спробую прогнати тебе за пришвидшеною програмою, але приготуйся до щільного графіку і до того, що я буду жорстким.

— Жорстким? — Перепитую я зазираючи в очі цього хамелеона. 

— Саме так. Можливо, навіть ночувати в офісі доведеться.

— Я надіюся, ти зараз жартуєш? — В мене, здається, аж око сіпнулося, коли він  сказав "ночувати в офісі", а в голові взагалі промайнула думка швиденько забрати свої слова назад…

— Я не вмію жартувати. Ти сама колись це сказала.

І не помилилася…

****

До кінця тижня я почувалася так, наче,  з мене вичавили всі соки. Той вечір з Деном, коли ми безтурботно прогулювалися містом, обіймалися, і коли я вирішила стати слухняною, (про що вже шкодувала) здавався мені сном, вигадкою, маренням, адже він був єдиним приємним моментом відтоді, як приїхав Карпенко. Далі відбувалося якесь божевілля.

Ден не жартував, що буде жорстким, принциповим і дуже суворим учителем, в якого неможливо заслужити жодного шансу на помилування. Я, звичайно, теж молодець, хотіла показати йому, що не така вже й дурна, але вийшло все навпаки, адже такою тупою я ще ніколи себе не відчувала. 

Однак, незважаючи на труднощі і невеликі конфлікти, певні позитивні зміни від цієї муштри все ж таки були. 

По-перше, я помітила, що з кожним днем, проведеним в офісі, співробітники компанії все менше і менше дозволяли собі дивитися на мене з насмішкою і глузуванням. Можливо, вони просто боялися Дена, або нарешті розгледіли в мені потенціал. По-друге, п'ять з половиною років у ВНЗ також не пройшли даремно, адже, як виявилось, деякі здобуті знання все ж таки відклалися на задвірках пам'яті, а Ден, в свою чергу, допоміг витягнути їх на поверхню. Ну і по-третє, найважливіше, ми з Карпенком були на виробництві. За свої двадцять п'ять років я була там вперше, і запитувала себе лише про одне: де я була раніше? Відповідь була очевидною — всюди, але не тут.

Як виявилось, виробництво ювелірних виробів — технологічно, дуже складний процес, але неймовірно захоплюючий, я б сказала навіть, заворожуючий.

Кожен виріб, який виготовляється і продається нашою компанією проходить повний технологічний цикл: від створення ескізу до його виробництва. В'язання ланцюгів, лиття по виплавлювальних моделях, штампування та нанесення лазерного гравіювання, все це виконується на європейському обладнанні. Однак, найцікавішими були саме деталі, коли ювеліри, власними руками доводили виріб до завершеного вигляду.