Епілог: Наш дім — це ти

Рівно рік потому.
Вересень.

Повітря вже не літнє, але ще не холодне. Сонце сідає повільно, торкаючись вершечків сосен золотим світлом. У дворі їхнього будинку тихо гойдається гойдалка, а поруч на лаві — пара маленьких кросівок і динозавр із обгризеним хвостом.

— Мамо, я вже готовий! — лунав голос з передпокою.

Лука стояв біля дзеркала у першому шкільному костюмі. Чорно-сірий, з кумедним зеленим рюкзаком і трохи неслухняною зачіскою. Очі блищали — від хвилювання і від гордості.

— Справжній чоловік, — посміхнулась Марта, поправляючи комірець.

Живіт уже помітно округлився. Вона гладила його мимохідь, з тією ніжністю, яка не потребує слів.

— А малеча вже й не пхається сьогодні, — усміхнулась вона до себе. — Мабуть, слухає, як тато з братом збираються до школи.

Олег з’явився з кухні. У руці — банан, у другій — термос з какао. На ньому — темно-синя сорочка, рукава закочені, усмішка — та сама, що рік тому змусила її здатися.

— Ви готові? — запитав він.

— Ага, — кивнув Лука. — Але ми не підемо, поки тато не скаже своє “сім’я, вперед!”

Олег присів, обійняв Луку, поцілував Марту в лоба й прошепотів:

— Сім’я, вперед. Бо ми разом. І завжди будемо.

Лука хвацько закинув рюкзак і вистрибнув на подвір’я.

Марта зупинилась на хвильку, притиснувши долоню до живота.

— А знаєш, кого я сьогодні вві сні бачила?

— Кого? — усміхнувся Олег, беручи її за руку.

— Маленьку дівчинку… з твоїми очима. І волоссям — таким м’яким, як у Луки. Вона стояла отут, на порозі, і казала: «Мамо, тату, я вдома».

Він мовчки пригорнув її.

— І вона справді буде вдома, — прошепотів він. — Бо твій дім — це ми. І наше «МИ» — уже більше, ніж троє.

Вони вийшли за ворота — разом.
Лука біг попереду, розмахуючи руками. Олег ішов поруч з Мартою, тримаючи її не за лікоть, не за спину. А за серце.

І ніхто не боявся майбутнього.
Бо вдома — безпечно.
І вдома — назавжди.

Кінець. Але тільки цієї історії. Бо їхня — тільки починається…