Сім'я з літер - Ми

Світ прокидався повільно. За вікном сипався ранковий іній — не сніг, але вже натяк на зиму. Сонце ковзало поміж сосен, вкидаючи теплі промені у простору вітальню.

Марта вже була на ногах. У велетенській кухні — яка вперше не здавалася їй чужою — смажила млинці, тихенько підспівуючи старій мелодії, яку колись співала мамі, коли готували разом.

На ній була чоловіча сорочка — його. Її волосся було скуйовджене, щоки рожеві, а серце — таке тихе, що вона чула його стукіт.

Олег ще спав, але вона не поспішала його будити. Хотіла дати йому ту радість, яку колись мала тільки вона — прокинутись там, де тебе чекають.

Лука прибіг босоніж, з малюнком у руках.

— Мааам, дивииись!

Вона нахилилась і побачила: три фігурки. Маленька, з рудим волоссям. Велика з темною бородою. І третя — з серцем замість голови.

— Це ти, тато й я? — запитала, усміхаючись.

— Ага! І ще я написав: "СІМ’Я". Але забув літери, тому просто написав “МИ”.

Марта відчула, як щось м’яке защеміло під грудьми.

— Ти все написав правильно, малий, — сказала вона. — Краще і не скажеш.

Олег з’явився на порозі кухні, розтріпаний, усміхнений. Його погляд одразу впав на неї — в сорочці, з опущеним поглядом, з млинцем на лопатці.

— Боже… я точно прокинувся?

— Може, ще спиш. Але тоді я — твій сон, — прошепотіла Марта.

Він підійшов ближче. Обійняв її ззаду, поклав підборіддя на плече. Вона не опиралась. Навпаки — притулилась спиною.

— Я ніколи не знав, як це — бути вдома, — сказав він.

— А я — як це, щоб тебе любили не за силу, а навіть коли слабка.

Вони мовчали.

— Мамо, тато! А можна ми ще залишимось тут? Ну, назавжди?

Олег і Марта зустрілись поглядами.

І вже без страху. Без сумнівів.

— Лука, — усміхнулась вона, — а ти ж знаєш… це вже і є наш дім.