Тиша, в якій хочеться залишитись

Після вечері Лука заснув миттєво — в кімнаті з динозаврами, обійнявши плюшевого ведмедика, що був майже його зросту. Марта поправила ковдру, легко поцілувала сина в лоб і вийшла, прикривши двері.

У вітальні було напівтемно. У каміні потріскували дрова, відкидаючи теплі відблиски на дерев’яні стіни. Пахло димом, корицею, тишею.

Олег сидів на підлозі, спершись спиною на диван. У руках тримав чашку з чаєм. І, побачивши Марту, усміхнувся так, ніби вона — те, чого він чекав усе життя.

— Привіт, — прошепотіла вона, сідаючи поруч.

— Тут тепло, — сказав він. — Але тільки коли ти тут.

Марта мовчки простягла руки до вогню, потім притулилась плечем до його. Обережно, як вперше. Але вже не сумніваючись.

— Я не знаю, як має бути. Не знаю, що правильно. Але з тобою… добре, — сказала вона.

— Мені не треба “правильно”. Мені треба “по-справжньому”.

Він нахилив голову, торкнувся своїм чолом її скроні.

— Ти — не зручна. Не ідеальна. Але справжня. І я вдячний, що ти тут, що дозволяєш мені бути.

Марта тихо зітхнула. Вперше за довгий час не тому, що втомлена, а тому, що полегшення. Як ніби відпустила щось важке, тривале.

Вона перевела погляд на нього.

— А якщо я все ще боюся?

— Я буду поруч. Поки не перестанеш.

— А якщо ні?

— Тоді буду поруч завжди. Навіть якщо трохи лячно.

Він узяв її руку. Не стискав. Просто тримав.

— Я люблю, коли ти мовчиш отак. Коли просто є. Коли не треба нічого грати.

Вона схилилась до нього ближче, і їхні обійми були без поспіху. Ніяких різких поцілунків. Ніяких фільмів у голові.
Просто два серця, які нарешті дозволили собі бути в одному ритмі.

І в тій тиші, між потріскуванням дров і дотиком пальців, вона прошепотіла:

— Дякую, що не злякався мене.

— Я боявся іншого. Що ніколи тебе не зустріну.

Вони сиділи отак — спершись одне на одного, загорнуті в плед, і ніч стала їхньою сповіддю. Без слів. Без масок.