Там де пахне хвоєю і безпекою

Дорога за місто була неспішною. Лука вмостився на задньому сидінні з динозавром у руках, щось бубонів про «суперлітак і базу». Марта дивилась у вікно — навколо тягнулися соснові ліси, повітря ставало чистішим, дихалось глибше. І вперше за довгий час їй не хотілося бути «на поготові».

Коли ворота відчинились, вона побачила будинок, що більше нагадував казкову віллу серед лісу — світлий камінь, широкі вікна, дерев’яна тераса й тихе, затишне подвір’я з гойдалкою й лавами.

— Ого… — видихнула вона.

— Я казав, що трохи простору не завадить, — усміхнувся Олег.

— Це не простір, це міні-всесвіт…

— Тепер він чекав на вас.

Вони вийшли з авто. Лука одразу побіг у бік саду, а Олег показав на альтанку: скляні стіни, всередині — дерев’яний стіл, вовняні пледи, термос і його усмішка.

— Усе готово. Ви — мої почесні гості.

У каміні потріскував вогонь. На столі вже стояли чашки з какао, хрусткий багет, сир, запечені яблука з корицею. Лука миттю схопив один і, вмостившись на плед, закутався з головою.

Марта сіла поруч. Їй було трохи незручно — ніби вона в чужому житті. Але з кожною хвилиною… ставало легше.

— У тебе тут дуже… затишно, — прошепотіла вона.

— Цей дім довго був порожнім. Без сенсу. А сьогодні… вперше — наповнений. Голосами. Сміхом. Життям.

Він сів поруч. Не близько — з повагою до її простору.

— Хочеш побачити кімнату, яку я зробив для Луки?

— Ти?..

— Так. Просто… якщо колись. Якщо ви прийдете ще.

Він повів її вгору — дерев’яними сходами, повз книги, світлини, запаху ялівцю. Кімната була простою, але теплою: ліжко з постіллю у динозавриках, книжкова поличка, м’яке світло і вікно з видом на сосни.

— Вона чекала на нього. І на вас.

Марта мовчала. Горло стислося.

— Ти... будуєш дім?

— Так, я ж архітектор  — подивився на неї прямо. —  Просто не знав,шо він може бути затишним. Поки не побачив вас.

Вони стояли поруч. Стільки всього між ними вже було — і мовчанок, і сміху, і страху. Але зараз не залишилось нічого, окрім правди.

Він торкнувся її руки — впевнено, але м’яко.

— Можна я не питатиму дозволу більше? Просто буду поруч?

Марта подивилася на нього довго. А потім — обійняла. Сама. Без вагань.
Притулилася до грудей, як до місця, де ти — вдома.

І він обійняв її у відповідь.
Не міцно. Не захоплено.
Просто як той, хто залишиться.

А нижче, знизу, долинав голос Луки:

— Мамооо, а тато вміє запускати літаки?!

Марта усміхнулась крізь сльози.
Олег прошепотів:

— Здається, мене вже офіційно прийняли.