Випадковий тато

Дім, що чекає на вас

Вечір п’ятниці був дощовий. На вікнах — краплі, як ниточки музики, що стікали вниз, у ритмі пізньої осені. Марта саме гортала книгу, загорнувшись у плед, коли телефон тихо задзвенів.

— Олеже?

— Привіт, мої двоє. Є хвилинка?

— Завжди для тебе, — усміхнулася вона, вже звикла до його лагідного «мої».

Він помовчав, а тоді, трохи нервово, але твердо сказав:

— Я хочу вас запросити. Цими вихідними. До себе. На пікнік. У мене за містом є будинок. Великий. І… давно порожній.

— Пікнік у листопаді? — сміялася вона.

— У дворі є альтанка зі склом, пледи, навіть кавоварка. І поки ви смакуватимете какао, я посмажу сир на грилі. Лука зможе запускати літаки у дворі, а ти — нарешті просто… відпочинеш.

— Це серйозне запрошення?

— Дуже. Бо я хочу, щоб ви побачили не просто будинок. А… частину мене. Ту, що ще не наважувався нікому показати.

Вона на мить замовкла. Бо відчула — це не просто запрошення. Це крок назустріч.

— А якщо ми тобі сподобаємося в ньому?

— Тоді… ви більше не поїдете звідти самі.

— А якщо ні?

— Тоді я продовжуватиму запрошувати, поки не сподобаєтесь.

Марта сміялася крізь сльози.

— А Лука?

— Уже придумав, де розташує своїх динозаврів у моїй вітальні. Він — за.

— Тоді ми їдемо. Але какао — моя зона відповідальності.

— І ти — моя, — тихо додав він. І замовк, залишивши цю фразу у повітрі, як обітницю.