Відлуння в серці Олега

Коли вечір опускався на місто, Олег залишався один у своєму величезному будинку. Сидів у кріслі біля вікна, дивився на ліхтарі, які розліталися по вулиці як дрібні вогники на темному полотні.

У його думках крутилася Марта — її посмішка, той сумний блиск в очах, коли вона дивилась на Луку, ніби ховаючи від світу всю свою втому. Він пам’ятав, як побачив їх уперше — жінку, яка одночасно була і сильною, і тендітною, і, здавалось, тримала увесь світ на плечах.

Вона — не просто мама-одиначка, думав він. Вона — воїн, який щодня веде бій, приховуючи рани від чужих очей.

І він відчував, що хоче бути більше, ніж випадковим перехожим у їхньому житті. Хоче стати тим, хто зможе розділити цю втому, взяти її біль, дати віддушину.

Я не хочу бути просто тінню, шепотів собі він. Я хочу бути опорою. Теплом, якого вона давно не відчувала.

Але був і страх. Страх, що його сприймуть як тимчасове полегшення — мовчазний камінь у морі труднощів. Що він не зможе довести, що вартий її довіри. Що Лука не прийме його так само щиро, як мама.

Але що, як це справжнє? — питав він себе в тиші. Що, якщо це і є той дім, про який я давно мріяв?

І тоді, глибоко всередині, він відчув бажання — не крикливе, не шалене, а тихе, як шепіт вітру серед осіннього листя.

Бути поруч. Не здаватися. Не боятися.

Він піднявся, підійшов до полиці, взяв маленьку лампу у вигляді зірки — ту, що незабаром подарує Марті. І, дивлячись на її світло, пообіцяв собі:

Навіть якщо завтра буде важко — я не піду. Бо тут — моє місце.