Випадковий тато
Тіні минулого
Після кількох днів близькості й довіри, Марта почала відчувати, що страхи — ті, що вона так довго ховала — поволі повзуть знову. Наче тіні вранці, коли світло ще не проганяє їх до кінця.
Одного вечора, коли Лука вже спав, вона сіла на край дивана, втупившись у підлогу.
— Олеже… — почала тихо.
— Що сталося? — він кинув погляд, помітивши її відсутність.
— Я… боюся.
— Чого?
— Що знову залишусь сама. Що знову… розіб’ють моє серце. І що ти… можеш піти. Як усі інші.
Вона відвернулася, намагаючись стримати сльози.
— Мені важко. Я не хочу тебе відштовхувати, але іноді мені здається, що мені простіше триматись на відстані. Бо так безпечніше.
— Марто, — він сів поруч, — я не хочу бути ще одним “іншим”. Я хочу бути тим, хто поруч. Навіть коли темно, навіть коли страшно.
— Але ти не можеш це гарантувати! — вона нарешті зірвалася. — Я не знаю, чи зможу знову довіряти.
Він мовчав, не наполягаючи, не виправдовуючись.
— Я просто боюся. — прошепотіла вона.
#672 в Жіночий роман
#2488 в Любовні романи
#553 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
