Я така, яка є

Було вже по дев’ятій вечора, коли він подзвонив. Не писав — саме подзвонив. І запитав просто:

— Ти не проти… прогулянки? Під вечірнім небом. Просто хвилин на двадцять.

Марта довго дивилась на телефон. А потім відповіла:

— Добре. Але я без мейкапу, в пальті, втомлена і трохи в’яла.

— Тобто — справжня? Тим більше хочу побачити.

Вони зустрілись біля будинку. Олег тримав у руках термогорнятко — простягнув їй.

— Зелений чай із лавандою. Якось згадувала, що допомагає, коли думки шумлять.

— Ти знову все пам’ятав, — усміхнулася вона, але в голосі ще була обережність.

Вони йшли вулицею, між нічними ліхтарями, під шелест дерев. Марта мовчала довго. Поки нарешті не зупинилася.

— Олеже.

— Так?

— Я не знаю, ким я для тебе є. І не питаю. Але… якщо ти хочеш знати мене — справжню — я скажу. Щиро.

— Хочу, — сказав він тихо.

— Тоді слухай.

Вона глибоко вдихнула. Не тому, що було важко дихати. А тому, що нарешті дозволила собі говорити.

— Я буваю різна. Тепла — і різка. Іноді мовчу довго. Бо втомлена, а не байдужа. Я — з тих, хто тримає себе сам, але вночі хоче, щоб хтось обійняв. Я не завжди ніжна. І не завжди встигаю бути хорошою. Але я завжди стараюся. Я вчуся. І я боюся. Страшенно боюся знову втратити, довіритись, а потім залишитися одна. Не як раніше. Глибше.

Олег слухав мовчки. Не перебивав. Не пробував “рятувати”. Просто був поруч.
Вона продовжила:

— Я не з тих, хто швидко впускає. Але як пускаю — то вже по-справжньому. І якщо ти тут лише погратись у тата, побути в історії, а потім піти — скажи. Я переживу. Але не дозволю більше ламати мого сина. І себе.

Мовчання.

А тоді — його голос. Тихий. Твердий.

— Я не прийшов гратись. Я сам шукав, куди належу. І коли ви з’явились… усе стало на місце. Я ще не знаю, ким бути для тебе. Але точно знаю — хочу бути поруч.

Він зробив крок ближче.
Не торкнувся — просто стояв.

— Я не злякався. Ні твоєї втоми, ні твоїх “різностей”. Бо за всіма цими шарами — жінка, яка вчить мене теплу.

Марта стояла, відчуваючи, як груди стискаються. Але не від болю. А від правди.

— А якщо я завтра знову буду мовчазна?

— То я принесу ще чай. І мовчатиму поряд.

— А якщо я скажу, що ще не готова ні до стосунків, ні до “щастя”?

— Тоді просто триматиму твою долоню, поки будеш іти своєю швидкістю.

Марта опустила очі. Її руки тремтіли.

І тоді він доторкнувся до неї вперше — не до руки, не до талії, а до щоки. Легко. Обережно. М’яко.
Наче запитував: «Можна?»

І вона не відповіла. Просто нахилилась ближче. Торкнулась його плеча. І притулилася.
Не цілувались. Не обіймались. Просто стояли отак — двоє дорослих людей, які не грали у казку.
Вони вперше в ній жили.