Суп з дитинства

Він не чекав нічого. Це було видно — в його поведінці не було очікування, не було тиску. Просто турбота — така, як має бути. Без вигоди. Без умов.

І саме тому Марта захотіла віддячити. Не квітами. Не смайликами у месенджері. А… по-своєму.

У неділю зранку вона прокинулась раніше, ніж Лука. Стала до плити — незграбно, з розпатланим волоссям, у старій футболці. Відкрила мамин записник.
Сторінка з плямкою від бульйону. Підпис:

«Суп із дитинства — той, що гріє не живіт, а душу».

Вона варила його повільно. Зі звичними рухами. Без спішки. І, несподівано для себе, — із посмішкою.

Коли все було готове, вона дістала невеликий термос, стару пекарську коробку з пиріжками, які напекла вчора для Луки, і запакувала все з дивним тремтінням у пальцях.

А тоді написала:

«Не знаю, чи любите суп, але він зігріває. Як і ви — мене. Дякую. Просто… дякую.»

І підїхавши до його будинку та поклала пакет під його двері. У будинку на околиці міста, який Лука бачив  колись на фото і назвав «замком». Тихо, швидко, як крадькома. Без дзвінка у двері.

Він знайшов пакунок через кілька хвилин. І зрозумів, що то — вона. Бо в пакеті ще була ложка, загорнута в хустинку з вишивкою. Маленьку, бежеву. Схожу на ту, що носять у дитинстві від бабусі.

Він відкрив термос. І запах супу вдарив прямо в пам’ять. Глибоко, щиро, просто. І саме тоді він відчув:
Вона пустила його до себе ближче. І вже не на роль казкового тата. А просто… як чоловіка, якого впустила в серце.

Тієї ж ночі Марта отримала повідомлення:

«Я не пам’ятаю, коли востаннє хтось готував для мене просто так. Цей суп — наче обійми. Можна буде колись обійми — справжні?»

Вона довго тримала пальці над клавіатурою. А потім написала:

«Так. Але не колись. Уже можна.»

Якщо ця історія змусила вас відчути хоч щось — не мовчіть.
Лайк і підписка — це як ніжне доторкання до мого письма.
Я бачу кожне «сердечко». І кожне — безцінне.