Подарунок не для Луки

Було суботній ранок, і Марта ледве прокинулася — після чергової півночі з правками від замовника й ранкового мультика, який Лука увімкнув на повну гучність.

На кухні пахло тостами, чай уже трохи охолов, коли вона побачила повідомлення:

«Я неподалік. Можна залишити щось під дверима? Не турбуватиму.» — Олег.

Вона застигла з горнятком у руках.
Відповіла просто:

«Можна.»

Десь за десять хвилин — тихий звук, ніби хтось доторкнувся до дверей. Коли вона вийшла в коридор, на килимку лежав невеликий пакет — крафтовий, перев’язаний простою мотузкою.

І не було записки. Не було сердечка. Нічого «казкового».

Вона зачинила двері, сіла з пакетом на кухні, витягла те, що всередині.

Книга. Стара, трохи потерта, із запахом бібліотеки. Угорі — наклейка маленької лавки з антикваріату.
Назва: "Жінка, яка завжди забуває себе".

І маркер. З позначкою. Вона відкрила на зазначеній сторінці й прочитала уривок:

«Іноді вона готувала на двох, хоча їла сама. Іноді вкладала себе в списки, але викреслювала останньою. Іноді навіть у мріях була на другому плані. Але одного дня хтось побачив її — не як тло, не як чиюсь маму, не як турботливу тінь. А як ту, без якої немає світла.»

Її очі повільно зволожились.
Бо це було не про ввічливість. Не про подарунок із магазину для дитини. Це було про неї. Про найболючіше. Про те, що вона вже давно не говорила вголос.

У пакеті ще був чай — трав’яний, той самий, який вона купувала кілька місяців тому. Вона згадала, як якось обмовилася про нього біля лави. І він… запам’ятав.

«Хтось побачив її…»

Вона притисла книгу до грудей. І тихо прошепотіла:

— Що ти робиш зі мною, Олеже…

У той момент вона ще не знала, як назвати це почуття. Це ще не було коханням. Але це вже не було чужістю.

Це було — справжнім баченням.