А якщо я вигадала?

Квартира Марти була вже тиха — Лука заснув, втомлений святом, затиснувши дерев’яного лицаря в рученятах. Вона накрила його пледом, поцілувала в лоб і вийшла на кухню.

На плиті — чайник. У вікні — ніч і ліхтарі. У серці — буря.

Вона натиснула “Відеодзвінок”. Одразу ж з’явилась знайома усмішка — розпатлана, з чашкою кави, у великій світлій сорочці.

— Ну привіт, святкова королево. Як пройшло? — запитала Аліна, її найкраща подруга ще зі студентських років. Та, яка завжди говорила як є. Без “ой, нічого, воно пройде”.

Марта всілася за стіл.

— Він прийшов.

— Хто?

— Олег.

— Той самий казковий тато з парку? Ну. Ну?!!

— Просто… з’явився. На дитячому святі. З круасаном. У пальті. У правильний момент.

— Тобто не випадково?

Марта мовчала.

— Добре, — Аліна сьорбнула каву, вже відчуваючи драму. — І що ти відчуваєш?

— Що мені тридцять, у мене дитина, тривожність, фріланс і страх довіритись.

— А ще?

— Що я, здається… коли він поруч — дихаю. А коли ні — мені не вистачає повітря.

Аліна на секунду замовкла. Посерйознішала.

— І ти це говориш мені, а не йому?

— Бо я не впевнена. Аліно, раптом я вигадала? Раптом я вчепилася в когось, хто просто ввічливий? Раптом це я — істеричка з фантазією? Він гарний, добрий, уважний. Але ж таких не буває просто так. Не приходять чоловіки в парки, не грають із чужими дітьми… не лишаються.

— А Марта з минулого ніколи б не подумала, що житиме сама, виховуватиме сина і ночами розроблятиме банери за 300 гривень. Але вона вижила. Змінилась. Стійка стала. І вона має право… — Аліна зробила паузу, нахилилась ближче до камери. — Маєш право на нову історію. Навіть якщо трохи страшно.

— Але я не знаю, чи це реальна історія. Може, я вигадала собі теплоту, якої хочу. Може, він просто чемний чоловік. А я… втомлена жінка, яка вирішила: «Ось, він мій рятівник».

— Марто. Ти не вигадала його погляду. Не вигадала, що твій син посміхається по-іншому. Не вигадала, як він сказав “для королеви” — і поклав тобі каштан у руку. А якщо і вигадала — то, може, час вигаданому дозволити стати справжнім?

Марта опустила очі.

— Я боюся.

— Значить, вже щось відчуваєш. Це завжди починається зі страху.

— А якщо він піде?

— А якщо залишиться?

— Аліно…

— А якщо він той, хто не тікає? Є ж і такі. Ти ж знаєш. Мій — поруч. І я теж колись плакала, коли подзвонив вперше й не забув, що в мене алергія на мед.

Марта посміхнулась. Ледь-ледь.

— І що мені робити?

— Нічого. Просто дозволь йому бути. Без плану, без ролі, без страху. Якщо це справжнє — воно не зламається, навіть якщо подує вітер.