Серед чужих - для неї

Свято в дитячому садку почалося, як усі інші: вчасно тільки для дітей і запізно для дорослих. Під дверима скупчення курток,  фотозони, виховательки в костюмі з осіннім і десятки смартфонів, піднятi над головами.

Марта стояла осторонь. У глибокій кавовій сукні, простій, але елегантній, з легкою помадою й трохи прибраним волоссям. Зовні — спокій. Усередині — торнадо.

Лука був у костюмі гарбуза — в помаранчевому ковпаку і  костюмі  у вигляді помаранчевої кулі  І виглядав абсолютно щасливим. Але як тільки він побачив її — крикнув:

— МАМО! Ти прийшла! І… може, той тато теж прийде?

Марта стиснула губи. Вона сказала йому раніше: "Ні, не думаю. Він просто друг. Ми випадково з ним грались, пам’ятаєш?"
І він кивнув. Але тепер знову чекав. І вона знала — марно.

Свято почалося. Діти танцювали під музику. Співали щось про осінь й урожай. Батьки сміялися, знімали відео, кивали один одному. А вона почувалася самотньою. У всьому цьому святі родинності, злагоди і… парності.

— Можна сісти? — раптом почувся знайомий голос.

Він з’явився з лівого боку — у чорному пальті, трохи вологому від дощу. Волосся трохи розтріпане, обличчя трохи зніяковіле, але в очах — впевненість.

Олег.

— Ви… — Марта підвела брови. — Звідки?..

— Лука розповів мені, що буде свято, — відповів він, злегка вгинаючи плечі. — А я… не мав права не прийти.

— Це ж для батьків… — прошепотіла вона.

— А я кимось себе відчуваю. Хоч на кілька хвилин. Якщо не проти.

Марта не відповіла. Просто трохи відсунулася на лавці. І він сів. Тепло його плеча обпекло крізь тканину її пальта.

Вони мовчали. Він — дивився на сцену, на Луку. Вона — боковим зором дивилася на нього.

І в якийсь момент, коли Лука вийшов уперед і почав читати віршик, затинаючись і хвилюючись, він зупинився на слові. Захвилювався. Здивовано озирнувся на публіку. Згубив думку.

— Ну ж бо… — прошепотіла Марта, стискаючи пальці.

І тоді — Олег встав.

Просто встав, не соромлячись чужих поглядів, зробив крок ближче до сцени, й шепнув, не гучно, але чітко:

— "Ой, чи живі чи здорові, родичі гарбузові…"

Лука побачив його. І, наче ожив, продовжив з посмішкою, тими ж рядками. До самого кінця.

Зал аплодував. А Марта… вперше за роки не змогла стримати сльози на людях.

Олег сів. Не дивився на неї, не тиснув, не казав нічого. Просто тихо всміхнувся і прошепотів:

— Я не хотів… просто не міг не допомогти.

— Ви не чужий, — сказала вона раптом. — Не знаю, коли це сталося. Але вже — ні.

Її пальці самі доторкнулися до його долоні. Тепло. Простий жест. Без обіцянок. Але з довірою.

І цього разу він не грав. Він просто був поруч.