Другий раз — уже не випадковість

Цього разу вона прийшла в парк не тому, що Лука хотів. А тому, що… хотіла сама. Вона переконала себе, що це просто прогулянка. Та ж лавка, ті ж каштани. Але серце билося швидше.

Олег з’явився несподівано. Без гілки, без меча — але з шоколадним круасаном у пакеті, який одразу простягнув хлопчику.

— Щит для лицаря, — сказав він. — Підкріплення.

— Ви… — почала Марта, але Лука її перебив:

— Я знав, що ти прийдеш!

— Обіцяв же, — усміхнувся Олег і глянув на Марту. — Якщо не проти, звісно.

— Це ж просто… зустріч у парку, — відповіла вона, але голос прозвучав м’якше, ніж вона хотіла.

Цього разу вона сиділа й спостерігала не з тривогою, а з тихим, небезпечним теплом. Він умів тримати Луку на руках. Умів розповідати історії, імпровізуючи вголос, ніби був казкарем із книжки. Він не грав — він жив у цій грі.

Коли Лука побіг до гойдалки, залишивши їх удвох, Марта озвалася першою:

— Ви… зовсім не схожі на випадкову людину.

— А якщо я схожий на людину, яка не знала, що їй бракує маленького лицаря у житті — поки він сам це не показав?

Вона поглянула на нього здивовано. І... трохи налякано.

— Ви не мусите це робити. Ви не маєте… бути поруч. Це може заплутати. Його. Мене. Усіх.

Олег знизив плечима.

— А якщо я вже заплутався? Бо мені здається, що хочу бути тут. Не як гість. І навіть не як "тато з казки".

— А як тоді?

— Як той, хто давно шукав щось справжнє. І, можливо, знайшов.

Її очі зволожились.

Але вона змогла лише сказати:

— У нього гарне серце. Не робіть йому боляче.

— І вам теж, Марто. Вам особливо — не хочу.